Ернст Юнгер - Скляні бджоли

Журналісти розказували легенди про речі, які він там виготовляв. На заводах Цаппароні будували роботів для всіх можливих потреб. Їх постачали за спеціальним замовленням, або як стандартні моделі, що тепер були в кожному домі. Йшлося не про великі автомати, як то можна спершу подумати при слові «робот». Цаппароні спеціалізувався на мініатюрних роботах. За деякими винятками, найбільші з них не перевищували за розміром кавуна, тоді як найменші були просто крихітними й нагадували якісь китайські експонати з кунсткамери. Вони діяли як розумні мурахи, але не як біологічні істоти, а як механізми. Це був один з постулатів Цаппароні, або, інакше кажучи, такими були його правила гри. Часто здавалося, що, маючи два рішення, він завжди вибирав найрафінованіше. Але такий був дух часу, й він непогано його відчував.

Цаппароні починав з мініатюрних черепашок, яких називав селекторами — вони стали незамінними для дрібного сортування. Черепашки лічили, зважували й сортували коштовне каміння чи банкноти, відділяючи підробки. Невдовзі цей принцип було поширено на роботу з небезпечними речовинами — вибухівкою, а також отруйними та радіоактивними елементами. Існували цілі зграї селекторів, які не лише виявляли невеликі джерела загоряння, але й ефективно їх гасили; були й такі, що займалися ремонтом мереж, інші поглинали бруд — годі було знайти їм заміну, коли йшлося про досконале очищення. Мій дядько-сенатор, який усе життя страждав на пилкову алергію, міг би цілковито відмовитися від регулярних поїздок у гори після того, як Цаппароні випустив на ринок селектори для усунення пилку.

Незабаром його апарати стали незамінними, і то не лише у промисловості та науці, але й у побуті. Вони економили робочу силу та вносили в технічні приміщення незнаний досі життєвий тонус. Кмітлива голова знайшла нішу, якої до неї ніхто не бачив, й цілковито її заповнила. Саме таким чином робляться найкращі, найбільші ґешефти.

Твіннінґс натякнув, яка була проблема в Цаппароні і що тому муляло. Хоча напевне він не знав, проте здогадувався. Той мав труднощі з працівниками. Якщо у тебе досить честолюбства, щоб наділити матерію розумом, то без оригінальних мізків тут не обійтися. До того ж ішлося про мікроскопічні масштаби. Можливо, на самому початку важче було створити колібрі, ніж цілого кита.

Цаппароні мав команду найкращих фахівців. Йому найбільше подобалося, коли винахідники, які приносили йому зразки, наймалися до нього на постійну роботу. Вони втілювали свої відкриття або йшли далі. Це було особливо важливо у залежних від моди відділах, як, наприклад, у відділі іграшок. Тут ще ніколи не було таких неймовірних речей, як за часів Цаппароні — він створив ціле королівство ліліпутів, живий світ гномиків, які, ніби в дивовижному сні, зачаровували не лише дітей, але й дорослих. Це перевершувало будь-яку фантазію. Проте щороку до Різдва цей театр ліліпутів слід було оновлювати й оздоблювати новими сценами та фігурками.

Працівники Цаппароні одержували платню професора, ба навіть міністра. Та вони сторицею повертали йому всі затрати. Чиєсь звільнення могло означати для нього непоправну втрату й навіть катастрофу, особливо коли працівник збирався продовжити свою діяльність деінде в межах країни, а ще гірше, коли йшлося про його виїзд за кордон. Багатство Цаппароні, його монопольна влада спиралися не лише на таємниці фірми, але й на техніку роботи, яка освоювалася протягом десятиліть, та й то це було до снаги далеко не кожному. Ці технічні вміння коренилися в його працівниках: у їхніх руках та головах.

Щоправда, для тих, до кого ставилися й винагороджували як царів, існувало не надто багато спонук змінити своє робоче місце. Проте винятки таки були. Давня істина полягає в тому, що людину ніколи не можна цілком задовольнити. До того ж працівники Цаппароні мали надзвичайно складні характери. Це було пов'язано зі специфікою роботи: постійне заняття дрібнюсінькими й часто дуже складними речами з часом робило людей примхливими й надто вигадливими, породжувало характери, які весь час із мухи робили слона й скрізь підозрювали підступи. Це були митці, здатні підкувати блоху. Все це частково виходило за межі звичайної уяви. Світ автоматів Цаппероні, вже сам собою доволі дивовижний, був заселений привидами, що поставали у вигляді незвичайних маріонеток. У його приватному офісі часто виникала атмосфера, як у головного лікаря психлікарні. Єдине, що поки не винайшли таких роботів, які б самі виробляли роботів. Бо таке відкриття було б на рівні винаходу філософського каменя чи квадратури кола.

Цаппароні мав змиритися з фактами. Проблеми з персоналом були пов'язані з сутністю його підприємства. Проте тут він виявляв неабияку кмітливість. На своїй фабриці прототипів він ставив на перше місце роботу з людьми й розсипався навсібіч у люб'язностях, як спритний південець-імпресаріо. При цьому він доходив до межі можливостей. Усі технічно обдаровані юнаки мріяли про те, щоб їх експлуатували, як у Цаппароні. Його дуже рідко зраджували самовладання та доброзичливість. Та коли це ставалося, він влаштовував просто-таки страшні сцени.

Звісно, ще підписуючи угоду про працю, він намагався перестрахуватися і то в найприємніший спосіб. Угоди були пожиттєвими, передбачали постійне зростання платні, премії, страхування та штрафи за порушення умов контракту. Той, кому вдалося укласти з Цаппароні угоду й одержати звання майстра або автора, вважався людиною, що схопила бога за бороду. У нього був власний будинок, власне авто та оплачена відпустка на Тенеріфе чи в Норвегії.

Звичайно, були й обмеження. Але майже непомітні, які закінчувалися, якщо вже називати речі своїми іменами, просто включенням у продуману систему спостереження. Цю систему забезпечували різні підрозділи з невинними назвами, за якими сьогодні зазвичай маскують служби безпеки, один з них називався, якщо не помиляюсь, обрахунковим бюро. Картки, які заводилися там на кожного працівника заводів Цаппароні, нагадували поліцейські досьє, лише були значно детальнішими. Сьогодні людей треба досить добре промацувати, щоб знати, чого від них можна чекати, адже спокуси тут неабиякі.

І в цьому не було нічого недоречного. Адже профілактика підриву довіри належить до обов'язків того, хто керує великим підприємством. Ті, хто сприяли Цаппароні в збереженні секретів фірми, були на правильному боці.

Але що траплялося, коли один із фахівців подавав офіційну заяву на звільнення? Або коли хтось ішов та сплачував передбачений угодою штраф? Саме в цьому було слабке місце в системі Цаппароні. Він не міг людей просто прив'язати. Для нього тут полягала велика небезпека. В його інтересах було продемонструвати, що така форма звільнення була для працівника невигідною. Існує багато способів присіпатися за якісь дрібниці, особливо коли гроші не відіграють жодної ролі.

Насамперед можна втягти такого у кілька судових процесів.