Петро Петрович Толочко - Київська Русь

що було за ними, вважалося колоніальною периферією, яка не мала органічного зв'язку з Києвом. Це відповідає концепції М.С. Грушевського, згідно з якою “південь був колискою культурного і суспільного укладу Київської Русі, а найдавніша епоха українського життя майже співпадає з поняттям історії цієї останньої”[5].

На жаль, тенденція обмежити зміст поняття “Київська Русь” лише територіальними межами сучасної України має місце і в наш час. І не лише в історичній белетристиці, а й у працях деяких істориків. Така тенденція не може бути визнана науковою, оскільки суперечить усім наявним джерелам. Неупереджений їх аналіз показує, що Київська Русь IX — XIII ст. становила цілісний державний організм, хоч і вражений феодальним сепаратизмом. На першому етапі її існування (з IX по 30-ті роки XII ст.) сформувалися всі основні інститути влади (князь, собор, снем, віче, ряд), внутрішня адміністративно-територіальна структура, визначилися державні кордони. Політична форма являла собою ранньофеодальну монархію з виразними елементами федералізму.

На другому етапі (30-ті роки XII — 40-ві роки XIII ст.) Русь стала федерацією відносно самостійних князівств на чолі з Києвом і великим київським князем як старійшиною руських князів. Київ хоч і втратив багато з своєї колишньої величі, але лишався політичним центром країни, символом її етнокультурної єдності, церковною столицею. У домонгольський період його не могли заступити ні Володимир-на-Клязьмі, ні Галич.

У пропонованій праці, як і в ряді попередніх[6], автор відійшов від схеми поземельного чи регіонального викладу історії Русі, а розглядає її в повному соціально-політичному, економічному, етнокультурному і територіальному обсягах. Така позиція дозволяє глибше осягнути те значне історичне явище, яким була Київська Русь, простежити еволюцію її державного розвитку, єдність історико-культурного життя всіх її складових частин, що перебували у тісній взаємодії з Києвом і між собою.

Колись невідомий автор “Задонщини”, оспівуючи перемогу руських полків на полі Куликовому, вважав за можливе подивитись на сучасну йому Русь з висоти київських гір: “Взыдем на горы Киевская, и посмотрим славного Днепра, и посмотрим по всей земле Руской”. Для кінця XIV ст. заклик цей сприймається як анахронізм. Ні з Києва, ні з будь-якого іншого міста загальноруський горизонт на той час уже не проглядався. Але для IX — початку XIII ст. він був природним — “усю Руську землю” справді можна було оглянути лише з висоти київських гір.

Розділ 1

Джерела та історіографія

Джерела

Тривалий час основним джерелом дослідження історії Русі були літописи. Їх історіографічне опрацювання і публікація тривають уже понад півтора сторіччя. Великим є внесок у цю справу М.І. Костомарова, О.О. Шахматова, А.М. Насонова, М.Д. Присьолкова, М.С. Грушевського, М.М. Тихомирова, Д.С. Лихачова, В.М. Істріна, О.С. Орлова, М.Г. Бережкова, Л.В. Черепніна, Б.О. Рибакова, А.Г. Кузьміна, В.Ю. Франчук та інших.

Основою давньоруського літописання є “Повість минулих літ”, до якої ввійшли давніші літописні твори, написані в Києві в кінці X — в XI ст. Перша редакція “Повісті” здійснена літописцем Нестором близько 1111 р. її публікацію, переклад на сучасну російську мову, текстологічний аналіз і археографічний опис списків здійснили Д.С. Лихачов і Б.О.Романов[7].

Як пам’ятка історіографії “Повість минулих літ” є видатним явищем не лише давньоруської, а й світової культури. Вона увібрала весь досвід історичних знань, нагромаджений на Русі в попередню епоху, досягнення європейської історичної думки, традиції візантійської культури. У вступі до “Повісті” Нестор розгорнув широку картину світової історії, показав місце слов’ян Русі в системі тодішнього світу, ствердив прогресивну філософську ідею взаємозв’язку і взаємообумовленості історії всіх народів. Для “Повісті” характерне постійне звернення до Біблії, що була вищим авторитетом історичних знань середньовіччя, візантійських хронік, давньоруських сказань. Особливо помітний вплив на Нестора справила візантійська “хроніка” Георгія Амартола; факти руської історії він розподілив на основі хронологічної канви грецького літочислення від створення світу.

Нестор був не просто літописцем, якому судилося створити своєрідну історичну енциклопедію Русі до початку XII ст., а й істориком. Це добре видно вже із заголовка “Повісті”, в якому поставлено дві важливі дослідницькі проблеми: “Откуду есть пошла Руская земля” і “Кто въ Киевѣ нача первѣе княжити”[8]. На відміну від своїх наступників, а також і деяких сучасників, Нестор розумів взаємозалежність цих явищ, їх зумовленість внутрішнім розвитком східнослов’янського суспільства. Не випадково виникнення Києва він зв’язував з діяльністю першого слов’янського князя Кия, влада якого поширювалася на всю Полянську землю, а дипломатичні контакти сягали Константинополя.

Джерелознавчий аналіз “Повісті”, здійснений Б.О. Рибаковим, показав, що працю Нестора в часи Мономаха — Мстислава піддали тенденційному редагуванню. В результаті в ній з’явилася “норманська” концепція початкової руської історії, що не має нічого спільного з історичною дійсністю[9].

Академік Г. Міллер, вражений широтою інформації “Повісті”, писав, що Нестор і продовжувачі його літопису представили руську історію так системно і настільки повно, що жодна інша нація не може похвалитися таким скарбом.

Серед переваг “Повісті”, як і літописів, що лягли в її основу, було й те, що вона написана рідною мовою, на відміну від латиномовної історіографії країн Західної Європи або арабомовної літератури Середньої Азії. Із слов’янських країн до XIV — XV ст. тільки Болгарія створювала історичну літературу рідною мовою.

Літописець Нестор. Скульптура М. Антокольського

“Повість минулих літ” найповніше збереглася в Лаврентіївському та Іпатіївському літописах. На початку XIV ст. на півдні Русі було створено звід, що об’єднав київське і галицько-волинське літописання. До нього увійшли Київський звід 1198 р. (1200), складений ігуменом Видубицького монастиря Мойсеєм, Галицько-Волинський звід початку XIII ст., “Літописець Данила Галицького”, складений у 1256 — 1257 рр. при кафедрі холмського єпископа[10]. Найповніше цей звід представлений в Іпатіївському літопису.

Північно-східне літописання найкраще реконструюється за матеріалами Лаврентіївського і Радзивіллівського зводів, до складу яких увійшов також “Літописець Переяслава Руського”[11].

Важливі дані для висвітлення історії Північної Русі містяться в новгородських літописах, насамперед у Новгородському Першому[12].

Дослідники постійно звертаються до пізніх зводів, у тому числі Никонівського літопису XVI ст., в якому наявні свідчення, що не мають аналогій в уже відомому колі давньоруських літописних текстів. Згідно з Б.О. Рибаковим та іншими дослідниками, саме в Никонівському літопису зберігся так званий “Літопис Аскольда”, що подає відомості про взаємини Русі IX ст. з Візантією.

На ранньофеодальному етапі історії Київської держави літописання велося переважно в Києві і Новгороді. У пору феодальної роздробленості, в XII — XIII ст., практично кожна удільна столиця Русі мала своїх літописців. У південній Русі центрами