Сергій Гальченко - Таємниці морів, Сергій Гальченко

Двері до каюти несподівано відчинилися. На порозі стояв високий чоловік у зеленому камзолі, обмотаному ременями, до яких були прикріплені пістолі.

Едмундо моментально вкрився потом, ніби вгледів примару.

— Не чекав мене знову побачити? - запитав гість,  посміхаючись.

— Фернандо Морейро ... адже ти був мертвий. я точно пам'ятаю, як ти валявся у калюжі крові.

— Як бачиш, я живий. А той клятий день стоїть у мене перед очима, немов то було тиждень тому. Ось це мені про нього завжди буде нагадувати, - сказав Фернандо, вказавши на пов'язку на оці.

— Сталась прикра помилка, — буркнув Гуляка і витяг шаблю з піхов, - тепер я довершу те, чого ми не закінчили на острові.

Вони схрестили шаблі. Гуляка люто атакував, Фернандо відбивався, і зрештою, скориставшись тим, що супротивник вийшов з себе, зробив кілька обманних рухів і вибив зброю з його рук. До того ж так, що вона відлетіла в інший бік каюти. Потім Фернандо приставив лезо ворогу до горла.

— Ти мрець! - заскрипів зубами Едмундо, - Віченцо Рівас особисто здере з тебе шкіру!

— Рівас зараз лежить поранений на палубі та молить його помилувати, твоя команда замкнена в трюмі. Корабель тепер мій. Але, на відміну від тебе, я можу висадити тебе і твоїх дружків на узбережжі. Але спочатку хочу вивідати дещо.

— Брешеш! - скаженіючи від люті загарчав Гуляка, - Вовк, Скажена Баракуда, де ж вас чорти носять!

Але ніхто не біг на допомогу. Фернандо дозволив бранцю визирнути з каюти, біля якої стояло троє озброєних до зубів людей.

— Потрібна допомога? - звернувся один з них до Фернандо.

— Ні, Стіве, усе добре. Я побалакаю з колишнім господарем цього судна, після чого довірю його вашому піклуванню.

Гуляка усвідомив безвихідь свого становища і сів у крісло, схопившись за голову.

Фернандо поглянув на аркуш паперу, що лежав на столі, і схопивши, його, вимовив:

— Чи не на цьому острівці рік тому ти приховав награбоване?

— Так, це та сама карта. Забирай ці гроші собі, тільки не вбивай, — почав благати Гуляка, зрозумівши в якому становищі опинився.

— Запхай цю карту разом з грошима собі в дупу! — ощирився Фернандо. — Якщо бажаєш залишитися живим, кажи, що сталося з Габріелою. Не уявляєш, як я мріяв знову зустрітися з тобою, коли лежав один на безлюдному березі і вмирав від поранень.  Пам'ятаєш, вона нахилилася, щоб останній раз мене поцілувати? А ти, покидьку, схопив її й потягнув на човен. Ті двоє з тобою глузували з мене пораненого. А потім, коли човен відплив, я чув її плач. Як зараз пам'ятаю, вона благала залишися зі мною. Потім я вже нічого не чув. Що ти зробив з нею, вилупку? Що?

 — Коли Габріелу доставили на корабель, хлопці замкнули її в каюті.  Я хотів, аби вона була моєю коханкою, та ця навіжена плюнула мені в обличчя. Того ж дня на нас наскочив величезний військовий фрегат. Бій був тяжким, нам неабияк пошарпали крильця, але ми змогли втекти, він мимоволі осміхнувся, згадуючи пережите. — Зате потім нам дістався жирний торгівець, який перевозив тканини, деревину і рабів. Разом з ними ми продали і Габріелу.

— Куди вона потрапила?

— Гадаєш, знаю?

— Я давав тобі можливість залишитися живим в обмін на те, що мені потрібне, — спокійно зауважив Фернандо і знову приставив до горла співрозмовника лезо шаблі. — Хутчіш кажи, а то не втримаюсь.

— Гаразд, пригадую, — пробелькотів Гуляка, — її купив португальський работоргівець Густаво Поштига. Як актрису для свого невільницького вертепу. Кажуть, всі дівки з того вертепу — його коханки, — в очах пірата страх перемішався із втіхою, яку він отримував від споглядання емоцій на обличчі супротивника. — Можеш  убити, та більше я нічого не знаю!

Фернандо, ледве переборовши бажання порішити ворога, прибрав шаблю і наказав своїм людям відвести бранця до інших. 

Ніч добігала кінця. Полоненим, як і було обіцяно, спустили човен і видали провізію. Гуляка Ед та купка вірних йому людей сіли в човен і, проклинаючи Морейро і його команду, попливли в невідомому напрямку. Більша частина екіпажу погодилася перейти до нового капітана. Одних залишили на «Помсті» під наглядом людей Фернандо. А інших перевели на бриг «Невтомний», яким командував Фернандо. Під час бійки він знаходився неподалік, а тепер стояв поряд з «Помстою»

Темний корпус «Невтомного» був добре урівноважений, завдяки чому корабель мав добру швидкість та маневреність. Гарматні порти були ретельно замасковані. На носі красувалася зроблена з великим мистецтвом фігура жінки, особливо привертали увагу її очі, які здавалися живими.

Капітан підійшов до натовпу людей, яких привезли на його корабель. Серед них був Маріо.

— Ти ще зовсім юний, що змусило тебе примкнути до корсарів?

— Гадав, що зможу добути грошенят, щоб відкрити майстерню у Кадісі, і тоді Мануела, донька шинкаря, зверне на мене увагу.

Команда вибухнула диким реготом, але Фернандо жестом дав їм знак замовкнути.

— І багато тобі платили?

— Менше, ніж хотілося, і було обіцяно.

— Ця краля хоч того варта? - запитав широкоплечий здоровань, якого звали Стів.

— Так, вона найпрекрасніша жінка, яку я бачив у житті.

Фернандо, пошкодувавши хлопця, злегка поплескав його по плечу.

— Ви ж той самий капітан, про якого мені розповідали?

— Дозволь поцікавитися, що ж такого про мене говорять?

— Ти всьому не вір, - втрутився Стів, - насправді ми ще гірше, - і оскаженіло розреготався.

— Кажуть, що ваша команда вже пограбувала більше ста кораблів і прибережних міст, і ніякий військовий флот не може вас здолати.

— Ну, є таке, а що ще розповідають?

— Ходять чутки, що ви вирізуєте нутрощі всім полоненим і викидаєте за борт.

— Так, що ж ми відріжемо молодикові? - вигукнув, хтось із натовпу.

— Тобі, блазню, язика відріжемо, - гаркнув на того Фернандо.

— Як бачиш, далеко не все правда. З колишнім капітаном цього корабля у мене давні рахунки, але він залишився живий. Я довго бажав йому помститися, та зберіг йому життя, тому що пообіцяв не вбивати, якщо він дещо розповість.