То Софія - З ним безпечно , То Софія

– Я тобі дзвонитиму! – чую, як кричить мені вслід Антон. На очі навертаються сльози. Я не дуже вірю в стосунки на відстані, тим паче, що наші й без того останнім часом тріщать по швах. Може, Іра й справді має рацію — час усе покаже. Шкода, якщо все так і закінчиться… А колись же було добре. Ну, майже завжди. 

Не встигаю дійти до свого місця, як ловлю на собі невдоволений погляд Іри. Уже шкодую, що ми вибрали сусідні полиці. 

– Ну що ж ти так довго? – бурчить вона, надувши губи. – Нас же чекають Одеса, сонце, море, хлопці! А ти свого кохасика відпустити не можеш… 

– Ір, ну не починай, – зітхаю. Ох і Ірка… І це вона ще дітей не згадала, яких ми няньчитимемо все літо. Адже їдемо в санаторій за досвідом роботи з дітьми, а не за романтикою, якої у подруги в голові хоч відбавляй. Але щось мені підказує: її плани ще розіб’ються, як хвилі об берег. Та й мої, як виявиться, теж. 

Я залажу на свою полицю, намагаюся вмоститися зручніше. Іра далі щось тараторить, зовсім не зважаючи на людей у вагоні. 

– Мілано, ти мене слухаєш? – бурчить. 

– Та слухаю. Досить уже, завтра розкажеш. Я спати хочу, – бурчу у відповідь, бо з нею інакше ніяк. Вона б і до ранку бубоніла. 

Подруга нарешті замовкає, тільки час від часу зиркає на мене. Я обертаюся до стіни, щоб уникнути її погляду. Закриваю очі. Дарма — заснути не можу. Здавалося б, потяг завжди заколисував мене, а зараз — ніби камінь на душі лежить. 

Погляд блукає по купе й зрештою зупиняється на вікні. За ним — темна ніч. Місяць сріблом проливається на дахах, ліхтарі тягнуться вздовж доріг, а потім зникають у темному лісі. І разом із цим світлом зникає моя впевненість. 

Слова Іри – «Переконаєшся, що він той, хто тобі потрібен» – не йдуть з голови. А якщо він не той? Може, я сама давно це відчуваю? Бо останнім часом мене до нього вже не тягне. Буває, ніби з ним щось не так… іноді здається, що він під чимось. А якщо й виникають якісь проблеми — розгрібай їх, Міло, сама. Я з ним не почуваюся жінкою, не почуваюся цінною. Чому я тільки зараз це усвідомлюю? 

Може, я перебільшую? А може, нарешті починаю дивитись правді у вічі. 

Цей від’їзд — шанс. Можливість усе зважити без емоцій. Подивитись на все з боку. Як добре, що він трапився. 

Я маю поспати. Завтра важливий день: знайомство з директором, з дітьми, з колективом. Сподіваюсь, усе пройде гладко. З нами їдуть ще дівчата з нашого універу, мабуть, в іншому вагоні — я щось їх не бачила. Може, просто була занадто зосереджена на Антонові, щоб помічати інших.