Шаграй Наталія - Полин і чебрець, Шаграй Наталія

- Так, сестричка чогось нормального не шукала. Їй хотілося шалу, пристрасті, кохання на межі, щоб емоції через край, щоб почуття на розрив.

- Ну це так. А що мала? – перевела розмову Сашка.

- Софійка класнюча. Перечитала купу книг, тепер я знаю, що дитина розвивається згідно з її віком. Зуби лізуть й скоро ми з Яном теж поліземо на стіну.

- Ви справляєтесь?

- Ні! Ми жахливі. Я з малою вдень, а працюю ночами. Він працює вдень, а ночами няньчить. На вихідні дитина його. І я вже розумію, що різниця між татусем й матусею просто колосальна. Вчора заходжу, він спить, рукою тримає пляшечку, а в малої залиті очі, але то таке.

- А няню знайти? – кидає вона питання.

- Ми в пошуку. Але знайти якусь адекватну жіночку й зманити її на наш хутір складно. І, чесно кажучи, ще й дуже-дуже дорого. А Ян поки в новому місці й намагається розпочати все спочатку.

- А! Точно, його стоматологія була в тому ж будинку… Це ж треба так, вийти погуляти з дитиною й побачити, як у твій дім влетіла ракета. Пробач… що нагадала, – закусила вона губу.

- Так! Якийсь шмат металобрухту з вибухівкою… – урвався мій голос на шелестіння.

- Сама то як?

- Не знаю. Я правда не знаю. Здається, що я пережила зимову депресію й тут розпочалося весняне загострення. З голови не йде все. За ці пекельні роки, скільки смертей, розрухи, горя…І мене іноді від цього всього розриває. Ще й сестра…Ян привидом ходить. Й, припускаю, що поки тільки Софія стримує його від якоїсь дурні. Не знаю, як це пояснити, але з нього ніби повитягували усі кістки. Він не живе, він так, тягне своє існування. Отримав штраф за перевищення швидкості, запитую, чого ганяв, то сказав, що задумався, але у нього був такий вигляд…наче задумався він про те, як гарно на усій швидкості довбанутися в стовп.

- Може ти перебільшуєш? – благально глянула вона на мене.

Й зустрівшись з моїм поглядом вона гулко ковтнула.

- Тільки не говори мені, що теж з такими думками їздила…

- Ні! Ні. Але здохнути іноді хотілося… Якоюсь мірою я розумію Яна. Він вирішив дати дружині трохи відпочити…Й втратив все…Ну як так?

- Не знаю. Я не маю на це відповідей.

- А ти як? – судомно видихнула я й перевела погляд на Сашку.

В її очах біль в парі зі смутком вигарцьовували танець приреченості.

- Ей! Ми сильніші, аніж думаємо. Ми впораємося, – поспішила я додати.

Й вона посміхнулася.

- Так! Ми можемо керувати собою й змінювати наше майбутнє, – з полегшенням видихнула вона.

- То, що в тебе?

- Трохи теж втомилася до чортиків. Макс на мене свариться, каже, що нормальні дружини вдома сидять…Але де ж тут посидиш. Затарила хлопців. Слідом назбирала нових потреб. Так і живемо. З позитивного, мої синочки перейшли на новий рівень самостійності. Макс вніс їм навіювання, що про маму вони мають турбуватися. Турбуються. Намагаються мене не засмучувати, допомагати й поводитися, як дорослі.

- Щоб їм! Чому наші діти повинні дорослішати отак?

- З сусідами не пощастило…

- Угу! Зовсім.