NikaLerina - Опанувати Елементи, NikaLerina

Розділ 1

 

Десь у темному провулку

Четверо чоловіків стояли прикривши голови накидками та спостерігали за натовповпом. Уважно вивчали їх поведінку, стиль одягу та манеру спілкування, адже мали незабаром пройти тими вулицями, та не викликаючи підозр знайти її.

А поки-що вони стояли в тиші та мовчали, старанно приховуючи себе від поглядів Земних людей.

Без маскування вони ще не ризикували виходити, відрізняючись своїм виглядом, що подарували їм Священні Елементи. Прийнявши в себе барви величних коштовностей, вони стали Вартовими. Старанно оберагаючи кожен свій елемент.

—Ти ж знайшов її, так?

Один з них помітив, що поведінка брата деякий час не схожа на звичну йому. Він хвилюється занадто сильно, хоч і грає в притаманну йому відстороненість, адже йти сюди не бажав, але мусив.

— Що? Це правда? Чому не сказав?

Почулося одразу обурене від братів. Вони спантеличені, чому він мовчав? Це для них важливо, а він приховує.

— Не чіпайте його, хіба не зрозуміло.

—Ти взагалі збирався нам розказати?

Але він продовжував мовчати, дратуючи цим братів ще дужче. Адже не хотів залежати від неї, вона чужачка та ніколи не зрозуміє їх світ, ніколи не полюбить так як він. Та був змушений підкорятися наказам Вищих, адже Воно наступає з кожною миттю все ближче, згасаючи надію навіть в найсвітліших душах.

І їм конче потрібна була сила, яку могла дати лише вона.

 

Наші дні

Рука чесалася нестерпно.

Кожна нова ніч ставала справжнім випробуванням, бо свербіж доводив до божевілля. Жодні мазі чи креми не приносили полегшення, а лише бажання роздряпати її до крові. Іноді так і було. Я просто не могла стриматися.

Дерматологи вже знали мене в обличчя, кожен з них намагався знайти причину, але марно. Жодна з версій не підтвердилася. Я навіть почала думати, що це щось серйозніше — рак? Можливо, онколог знайде відповідь? Але ні. Аналізи були в нормі. Невролог теж не побачив нічого тривожного, виписавши лише заспокійливі й порадивши “розслабитися”. Розслабитися! Як можна заспокоїтись, коли кожна клітина кричить від свербежу?

Я починала втрачати розум. Як це можливо, щоб не було причини? Ніякої алергії, жодного висипу, взагалі нічого. А рука свербить. Постійно. Не припиняючи.

— Не чіпай, кажу тобі! — голос матері пролунало з кімнати.

— Ну мам, але ж…

— Нічого не знаю. Знову перебинтуй та й все. Наклади компрес і годі! Не вигадуй собі болячки.

— Я не вигадую! Чому ніхто не вірить? — здавлено промовила я. Але мати лише махнула рукою, як завжди.

Вона й слухати не хотіла. Її звична пісня: “Хворій тихенько і мене не чіпай”. По лікарях ходити? Нізащо! Бо ж “там шарлатани”. Щоразу одне й те саме. Її страх перед лікарнями був сильніший за будь-який мій біль та бажання допомогти.

— Краще б на нормальну роботу пішла, а не оті свої маляки.

— То не... Грр, мам. У мене нормальна робота. — Я вже знала, що буде далі.

— Хіба то нормальна? Чого всі діти як діти, а ти оце в мене? Ти ж бухгалтер із червоним дипломом, а оце так позориш нас. То ж не серйозно.

— У мене нормальна робота, нікого я не позорю. А диплом то потрібно було тобі. Я не хотіла на нього вчитися, але ж вам потрібен був магістр. Я його отримала, далі все.

Мама тільки зітхнула, але я не могла стриматися. Відчувалося, що зараз знову доведеться доводити свою правоту.

Я ледь не збожеволіла, поки там навчалася. Вже на другому курсі зрозуміла, що робота за фахом — то не про мене. І почала ночами вчитися малювати. На конспектах, в альбомах, а згодом і на планшеті. Що зараз мені й приносить гроші. Я малюю на замовлення й досить успішно. Обкладинки для книг, арти героїв та природу.

— Нічого там нормального немає. Де стабільність? А пенсія?

— А хто зараз проживе на пенсію, га?

Мама вже відкрила рота для чергового коментаря, але тут вже втрутився батько.

— Відчепися від неї, скільки можна. Дитина має справу по душі, це все, що має нас займати. Не лізь в її життя.

Мама сердито буркнула:

— Та я ж як краще хотіла, знову у всьому винувата.

Вона почала витирати посуд і, не витримавши, вийшла з кухні кинувши все та грюкнула дверима.

— Дякую, — прошепотіла я таткові тихо, а він мені лукаво підморгнув, продовжуючи пити свою каву.

— Сьогодні вирішила розпустити свої кучері? Незвично. Частіше так роби, — сказав він, дивлячись на мене.

— А, оу, емм… Так. Ми сьогодні з колегами йдемо після роботи в кафе, тому так.

Я знизала плечима. Насправді не люблю розпущене волосся. Воно постійно лізе в очі, важко розчісується. Тому гулька або коса — моя звична зачіска. Але сьогодні з дівчатами вирішили вибратися в кафе. Таке буває рідко, бо у всіх постійна робота, дедлайни й обов’язки.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍