Михайло Небрицький - Матір порядку, Михайло Небрицький

-Ось, власне, з цього приводу я тут. Щойно мені спало на думку одне припущення.

-Яке?

-Коли я підійшов до загиблої дівчини, то на мить зняв маску, аби отримати відповідь на ваше запитання. Запаху алкоголю я не відчув, але мій ніс вловив у салоні тонкий, ледь помітний, але специфічний аромат, який я раніше вже чув, але довго не міг пригадати, що це.

Моїсей Семенович – майстер довгих передмов та вмілець нагнітати інтригу, але його висновки в 99,9% випадків були надзвичайно точними, тому варто було потерпіти його тривалі вступні промови.

-То й що ж це? – Кіра нарешті підвела співрозмовника до кінцевого висновку.

-Ефір! – виголосив експерт, піднявши догори палець.

-Який ефір? – капітан не одразу зрозуміла, про що йдеться.

-Діетиловий, якщо бути точнішим. Раніше використовувався в анестезіології для введення пацієнтів в наркоз. Летка речовина, пари якої здатні миттєво заповнити будь-який простір. І той, хто ними надихається, здатний, якщо не заснути, то, принаймні, втратити рефлекси та реакцію на зовнішні подразники.

-Тобто ви вважаєте, що жертву «ввели в наркоз» ефіром, після чого вона сіла за кермо?

-Припускаю, що так, – обережно зробив підсумок Моїсей.

-В такому разі ми маємо справу із вбивством. Але де зараз можна дістати цей ефір?

-Ну, взагалі-то, вже давно використовуються більш сучасніші аналоги цього анестетика, бо він потребує спеціальних умов зберігання й, до того ж, викликає ряд побічних ефектів. Його можна знайти у вигляді технічного ефіру, але, як ви знаєте, якщо дуже забажати, то можна дістати що завгодно.

-Знаю, – задумливо вдивилась в асфальт Кіра, але тієї ж миті занепокоєно закричала. – Михайле! Геть з машини! Негайно!

Дівчина кинулась до понівиченого автомобіля, аби витягти звідти колегу. Проте, той, не одразу зрозумівши, що від нього вимагають, лише мляво повернув голову в бік Кіри. Його затуманений, неначе у п’яниці, погляд був спрямований в нікуди.

-Господи, Михайле! Я ж казала тобі вдягти маску!

Хлопець, ледве тримаючись на ногах, спирався на кузов. Він відчував запаморочення, але не розумів, звідки воно з'явилось.

-А на обличчі жертви теж не було маски? – запитала вона Моїсея Семеновича, підтримуючи Михайла за лікоть.

-Ні. На жаль, зараз багато хто нехтує засобами індивідуального захисту.

Відвівши колегу вбік, офіцерка наказала йому дихати якнайглибше, аби наситити кров киснем й очистити організм від медичного препарату.

В райвідділі, прийшовши до тями, Михайло жадібно хлебтав чай. Щоб швидше позбутись наркозу, необхідно пити багато рідини. Сидячи навпроти, Михайлова водила мишкою, періодично клацаючи по клавішах. Складання рапорту – рутинне заняття, яке займає 80% роботи поліцейського. Це лише в кіно копи постійно перебувають в русі та кожної серії дістають із кобури пістолет й неодмінно в когось стріляють. Але в житті все набагато нудніше. Як свого часу повчав Кіру її наставник: «Головна зброя слідчого – це ручка! Саме завдяки їй він розкриває всі справи». Хвалити Бога, сьогодні це не ручка, а клавіатура. Але все одно, роботи від цього не меншає.

На думку Михайлової, анестетик могли розприскати всередині машини, через що водійка й не помітила, як заснула за кермом. Тому слідча попросила експертів ретельно оглянути салон на предмет залишків ефіру, хоча й без того було зрозуміло, що він там був. А Михайло – ще одна жертва, яка відчула на собі його вплив.

Раптом пролунав стукіт в двері. До кабінета увійшов молодий чоловік, вибачився та ввічливо представився:

-Доброго дня. Я Анатолій, ми з вами спілкувались телефоном.

-Так-так, проходьте, Анатолію, – Кіра відволіклась від монітора, розвернувши до гостя крісло. – Сідайте, будь ласка.

Чоловік несміливо, з відчаєм на обличчі, підійшов до запропонованого місця. Його очі були постійно опущені додолу, а щоки тонким шаром вкривала зеленувата блідість.

-Співчуваємо вашій втраті, – промовив нещодавно «воскреслий» Михайло, але його слова залишились без відповіді.

-Ми збирались за два тижні одружитись, – зазначив чоловік.

-Розумію. Завжди важко втрачати близьку людину, – співчутливо звернулась до гостя Кіра, знаючи про це на власному досвіді.

-Як Ліля загинула? – підняв він очі на поліцейську.

-Її автомобіль винесло на зустрічну смугу, після чого він зіткнувся з іншою машиною.

Гість схопився за голову. З його вигляду було зрозуміло, що він ледь стримувався, аби не заплакати, однак, як справжній чоловік, намагався тримати емоції в собі.

-Ми знайшли ваш номер в її телефоні, тому й зателефонували. Наскільки нам відомо, її батьки наразі в іншій області. Ми вже повідомили їх про втрату.

-Так, її мати з вітчимом зараз в Житомирі, завтра повернуться. Треба буде ще відпроситись з роботи.

-А де ви працюєте? – взявши олівець й аркуш паперу, запитала Михайлова.

-Я викладач в Медичному університеті. Асистент кафедри.

-Справді? Цікаво. А який предмет викладаєте, якщо не секрет? Хірургію? – із зацікавленням почала розпитувати слідча.

-Ні, що ви. Хірург з мене такий собі. Наразі я викладаю дві дисципліни: фармакологію та токсикологію.

-Фармацевт?

-Можна й так назвати.

Поліцейські глянули один на одного. Ця інформація безперечно має важливе значення для справи, тому Анатолій тепер – об’єкт їхньої пильної уваги.

-Що ж, зараз нам потрібно поїхати з вами до морга для впізнання. Внизу моя машина, йдіть надвір, я зараз дожену.

Чоловік повільно підвівся з крісла й важкими кроками попрямував до дверей. По ньому було видно, що він розбитий. Адже втратити близьку людину – це ніщо інше, як прокляття з неба, але за що?

Дочекавшись, поки гість вийде в коридор, Михайлова підійшла до столу помічника, поклавши на нього пакет із речами загиблої.

-Перевір-но ще раз її телефон. З ким вона спілкувалась. Треба з’ясувати, хто міг розприскати ефір. Хтось явно їй не бажав добра й був готовий на все, аби вбити жертву.