Alina Pero - Агент Купідон, або Несподіване кохання Саші, Alina Pero

Я стояла перед маленьким кафе на вулиці, вдивляючись у великі вікна, за якими панувала тепла атмосфера. Усередині, за своїм звичним столиком біля вікна, сидів Ярослав. Він тримав чашку кави в одній руці, а другою гортам сторінки книги.

Серце шалено калатало.

"Я дійсно це зроблю? Підійду до нього, заговорю, фліртуватиму?"

Звучить як щось із романтичних фільмів… Але я не головна героїня, а скоріше дівчина, яка випадково пробігає у фоні.

Зробивши глибокий вдих, я випрямилася, стиснула ремінець сумки й зробила крок уперед.

Ще один.

Ще…

А потім різко зупинилася.

Ні.

Ні-ні-ні, це жахлива ідея.

Моєму внутрішньому "агенту з самозбереження" знадобилося лише кілька секунд, щоб запустити сигнал тривоги: "Розвертайся і тікай!"

Я так і зробила.

Різко розвернулася, майже зачепивши якогось перехожого, і швидко рушила назад.

"Дурна! Як я взагалі могла подумати, що це спрацює? Хто я така, щоб фліртувати? Щоб подобатися такому хлопцю, як Ярослав?"

Я вже хотіла вийти на головну вулицю, коли раптом…

— Ти ж не втечеш зараз, правда?

Я завмерла.

Голос був спокійний, але в ньому відчувалася ледь помітна насмішка.

Повільно обернувшись, я побачила знайому фігуру. Кирило стояв на тротуарі, склавши руки на грудях, і дивився на мене з тим самим виразом, який відразу ж дратує – ніби він знає все про всіх.

— Звідки ви тут узялися? — пробурмотіла я, нервово ховаючи руки в кишені пальта.

— Я агент Купідон, пам’ятаєш? — його брова піднялася. — Моя робота — з'являтися там, де треба.

Я закотила очі.

— Ну, тоді вам доведеться знайти іншу "клієнтку". Я передумала.

Кирило не зрушив з місця.

— О, я знав, що так буде.

— Ви постійно кажете, що знаєте усе наперед, — пробурчала я.

— Тому що це правда, — він ухильно всміхнувся. — Але цікаво інше: якщо ти справді передумала, то чому ще тут?

Я розгублено кліпнула.

— Що?

— Чому не пішла додому? Чому стоїш тут, на вулиці, сперечаючись зі мною, замість того щоб забути про все?

Я відкрила рота, щоб відповісти, але… Що сказати? Він мав рацію.

Кирило зробив крок ближче, і його погляд став серйознішим:

— Ти боїшся, що нічого не вийде?

Я стиснула губи.

— Ти хочеш змінити своє життя, але боїшся зробити перший крок?

— А якщо я його зроблю, а потім пошкодую?

Кирило зітхнув:

— Люди завжди бояться жалкувати про свої вчинки. Але знаєш, про що шкодують найбільше?

Я мовчки чекала на відповідь.

— Про те, що не спробували.

Його слова вдарили точно в ціль.

Я дивилася на нього й раптом відчула, як усередині щось змінюється.

Я зробила один невпевнений крок вперед.

Потім ще один.

І врешті решт — кивнула.

— Гаразд… Я залишаюся.

Кирило всміхнувся.

— От і добре.

Я вагалася, але зрештою спитала:

— До речі, а як вас насправді звати?

Він хитро подивився на мене:

— Можеш просто звертатися до мене на «ти».

Я примружилася.

— Це твій спосіб уникнути відповіді?

Він коротко розсміявся.

— Це мій спосіб зробити наше спілкування простішим.

Я не знала, що й думати про нього.

Раптом я згадала чутки.

— Знаєш… я колись чула про тебе. Про агента Купідона. Хтось казав, що він реально існує, але я думала, що це якась міська легенда.

Кирило зітхнув, наче чув це вже сотні разів.

— О, мене часто називають вигадкою, міфом, легендою… Але, як бачиш, я цілком реальний.

Я відчувала, як у мені росте цікавість.

— І що… ти справді допомагаєш людям знайти своє кохання?

— Лише тим, хто готовий на це, — він хитро підморгнув. — Як ти.

Я змусила себе не відвести погляду.

— А що, якщо… якщо я передумаю?

Кирило усміхнувся:

— Ти не передумаєш.

Я зітхнула, відчуваючи, як втома змішується з хвилюванням.

— Що тепер?

— Тепер… завтра в тебе перше тренування.

Я перевела погляд на кафе, потім знову на Кирила.

Усе це було божевільним.

І водночас — це було саме те, що мені потрібно.