Ана-Марія Еріш - Серце вовка, Ана-Марія Еріш

Глава 1

- Каталіно, не спи, - і в той же момент м'ячик прилетів мені в голову.

Не втримавши рівновагу, я впала на землю та боляче вдарилася рукою. От терпіти не можу ці уроки фізичного виховання. Взагалі не розумію для чого це, адже в нас в день половина предметів пов'язана з практикою бойових здібностей. І якщо минулого року було якось легше, то тепер нам не робили жодних поблажок. А найгірше було мені.

Ще б, я ж сором бойового факультету. Якимось дивом мені вдавалося переходити на наступний курс. І це диво звали Александр Варгас, мій старший брат та декан нашого факультету. Чомусь він твердо вирішив, що в мені є великий потенціал бойового метаморфа. І жодні мої невдачі не змогли його впевнити у зворотному.

Тому, доводиться продовжувати навчання. І якщо в теоретичних предметах я робила певні успіхи, то з фізичним навантаженням все жахливо. Я навіть першокурсників перемогти не можу.

Викладачі часто кажуть, що я жахлива. І як можна з таким талантом до перевтілення бути такою нікчемною. Та навіть мій вигляд говорив про те, що мені не місце серед цих усіх красунчиків. Тьмяне темне волосся, що постійно крутилося і спадало незрозумілими хвильками, темні очі, які завжди дивилися ніби з-під лоба. І найголовніше — одяг, який приховував усе моє тіло. Мені хотілося вдягатися якось краще, та й фінансові можливості родини дозволяли, але я не подобалася собі. Та й смаку зовсім не мала. На відміну від Делії, моєї найкращої подруги й другої дівчини на нашому курсі.

- Піднімайся, Кет, - протягнула вона мені руку, яку я одразу ж прийняла. - Ти ж бачила, що м'яч летить до тебе. Можна було відбити або ухилитися.

- В мене б не вийшло, Дел, - я поправила свою спортивну форму. - Я в цьому абсолютно жахлива. Не знаю, як мене ще досі тут тримають.

- Алекс тут точно ні до чого, - розсміялася вона. - Не всім же бути такою неймовірною як я. Має бути природний баланс.

Ну звичайно, вона ж в нас красуня. Довге світле волосся, гарні блакитні очі та шикарна фігура. До того ж вона займає четверте місце в рейтингу групи, та входить в список найкращих студентів усього бойового факультету. Додаємо ще те, що вона перетворюється на пуму та акулу, і маємо повну картину. Якщо чесно, я ще ніколи не зустрічала метаморфа, який мав би одну з риб'ячих сил (так ми це називаємо).

Так вже сталося, що ми єдині дівчата на нашому курсі, а хлопців аж вісімнадцять. Тому не дивно, що ми почали дружити. Спочатку мені здавалося, що вона самозакохана та егоїстична. І це, звичайно, так і є. Проте Делія має і хороші якості.

- Дякую, слухати твої слова дуже приємно, - розсміялася я. - А я вже просто рахую дні до випуску. Потім знайду собі якусь тиху роботу і проведу так решту життя.

- Тобто, ти не хочеш піти у Варту або навіть спробувати працювати з Радою Старійшин? - здивувалася Делія. - Ти точно не з цього світу.

Інколи мені теж так здається. Родина Варгас завжди славилася своїми воїнами. Мама та тато закінчували бойовий факультет з відзнакою. І обидва зараз входять до складу Ради Старійшин як представники метаморфів. Вони є одними з правителів нашого світу.

Алекс виправдав їх надії, коли став найкращим на своєму курсі. Проте хлопця зовсім не цікавив подальший розвиток у сфері бойових мистецтв. І він почав викладати в Академії, де і дослужився до посади декана. А от я...

Я темна пляма на репутації нашої родини. Єдине, що я можу зробити, це просто не погіршувати ситуацію. Та батьки, як і брат, мене все одно люблять, намагаючись зробити все, аби я була хоч трохи схожою на них.

- Хоча знаєш, якби в мене була така видатна родина, я б теж не хвилювалася, - під суровим поглядом викладача Раймондса, ми побігли по полю. - Це ж точно гарантовано місце при владі. Шкода, що я не народилася у Варгасів.

Делія ж була зі звичайної родини. Її мама проста людина, а тато довгий час працював на Варту, поки через нещасний випадок не втратив частково свою силу. Тепер він сидів вдома, отримуючи виплати та намагався десь працювати. Саме тому дівчина і чіплялася за Академію, намагаючись отримати хороше майбутнє, аби забезпечувати себе та своїх батьків. І я знала, що вона заздрила мені. Та я ж не обирала де народитися.

Далі ми бігли вже в тиші. А я відчула, що на третьому колі починаю задихатися. Ні, всякі смаколики точно до добра не доведуть. До того ж я маю прибрати зайві кілограми. Та не можу себе пересилити.

Я ж розглядала поле, на якому деякі хлопці грали у якусь нову спортивну гру з м’ячом. Я мала розуміла суть, адже вони намагалися забити у ворота ногами й називали це "гол". Чергова безглузда річ, яку перейняли від мешканців іншого світу.

І, звичайно, в центрі всього цього дійства він — Адам Таусенд. Зірка нашого факультету, найкращий студент, який прямо такий ідеальний в усьому. Йому пророчать величне майбутнє. От тільки мені здавалося, що цей хлопець такий крутий лише в стінах Академії. А там, у реальному житті, все буде зовсім інакше.

Хоча, маю визнати, він був дуже симпатичним. Світле волосся, сірі очі та гарна фігура. Прямо таки якась модель, а не бойовий метаморф. На щастя, він навіть жодного разу в цьому навчальному році не заговорив зі мною, вважаючи себе кращим. От тільки перетворювався він на велику ящірку та грізного лева. І якщо друге й справді лякало, то перша сутність скоріш викликала сміх. Проте варто лише побачити його в бою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍