Мерайя Д Рок - Випадковий свідок, Мерайя Д Рок

Розділ 2

                Гранд-Форкс, Північна Дакота.

                Джексон Малкольм втомлено зітхнув і відклав теку з документами вбік. Розслідування випадкового вбивства в торгівельному центрі поруч з державним університетом Північної Дакоти було завершено, прокурор чекав матеріали і звіти, аби передати справу до суду. Помічниця детектива перевіряла матеріали справи, але Малкольм знав – усе бездоганно. І, все ж, чомусь не відпускав команду додому.

                – Бос! – молодший детектив Колін Сміт вимкнув комп’ютер і поглянув на Малкольма поглядом кота з мультика про Шрека. – Бос, кур’єр прокурора внизу. Здаємося і ми вільні, так?

                – Так. – щось тривожило детектива, але він і сам не міг зрозуміти, що саме. – Так, можете йти додому. Ерін! – помічниця підняла голову від паперів і спокійно посміхнулася, запитально вигнувши брову. – Можеш закінчувати з оцим всім. Курт сяде і надовго. Жоден буквогриз його не відмаже.

                Ерін Фламмер поклала теку в коробку і важко піднялася зі свого стільця. Вона була на сьомому місяці вагітності, і скоро мала піти в декретну відпустку. Малкольм з жахом чекав того моменту, як муситиме шукати нову помічницю, адже Ерін була найкращою. Знайти їй заміну буде складно…

                – Бос, а ти? – Ерін, притримуючи свій живіт, плавно і повільно вдягнула пальто, доки Колін закривав коробку з матеріалами, що мав віднести кур’єру з прокуратури. – Сидітимеш іще? Може, допомога потрібна?

                – Ні, я сам, – Малкольм з удаваним роздратуванням замахав руками, ніби не помічників відправляв додому, а розгонив зграю гусей. – Все, геть звідси, і щоб я вас тут завтра не бачив. Всі вихідні!

                – Люблю тебе, бос! – посміхнувся Сміт, підхоплюючи однією рукою коробки, а іншою – Ерін під лікоть. – До післязавтра, мон женераль! Ерін, давай бігом, доки він не передумав. – зашепотів на вухо колезі. – Віктор заїде за тобою?

                Відповіді Ерін Малкольм вже не почув – його підлеглі увійшли в ліфт.

                Він і сам не знав, чому не поспішав додому. Можливо, причиною було те, що його ніхто не чекав в порожньому будинку. Детектив не мав навіть собаки, до якої поспішав би після роботи. Тому міг затримуватися на роботі стільки, скільки потрібно.

                Але сьогодні не відсутність родини змушувала його сидіти за робочим столом навіть тоді, коли в притихлому відділку не лишилося нікого, окрім нього і нічного прибиральника, що несхвально поглядав на детектива. Щось невловиме, таке, що майже неможливо пояснити з раціональної точки зору, тривожило його. Інтуїція, яка ніколи не підводила Малкольма, кричала про злочин.

                Телефонний дзвінок пролунав надто гучно в тиші порожнього поліцейського відділку. Прибиральник від несподіванки впустив швабру і озирнувся на Малкольма, вибачаючись поглядом. Детектив удавано спокійно кивнув хлопцеві і підняв слухавку.

                – Детектив Малкольм. – відповів він у трубку. – Слухаю вас.

                – Сталося вбивство. – голос на іншому кінці дроту звучав неприродно, механічно, ніби крізь якийсь фільтр. – В Девілс-Крік. Вчора.

                – Конкретніше, сер? – ідентифікувавши голос, як чоловічий, уточнив Малкольм, відкриваючи блокнот. – Кого вбили? Хто? Адреса?

                – Аннет Мейнсфілд. – голос на мить затремтів, але той, хто говорив, зумів себе опанувати. – Вбивцю я не бачив… О, ні! Мені час. Знайдіть вбивцю!

                – Сер, назвіть своє ім’я! – зрозумівши, що зв’язок зараз буде обірвано, крикнув Малкольм, та в трубці звучали лише короткі гудки.

                – Дідько! – Малкольм сердито пожбурив трубку телефону і замислився. – Аннет Мейнсфілд… Чому це ім’я здається мені знайомим?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍