Камі Мир - Полонений король обов'язково поверне своє, Камі Мир

Розділ перший

Белладонна

— Любов моя, тобі не важко бігти?

«Спокійно, Белладонно, тільки спокійно!» — промовляла про себе, біжучи щосили, але все одно відстаючи від моїх супутників.

— А я маю вибір? — відповідаю, намагаючись не показувати своє роздратування.

— Зрозумів, почув, запам'ятав! — відповів мій чоловік, після чого без будь-якого питання дозволу просто взяв мене на руки та почав бігти вже так.

— Пусти, я сама, — обурилася, але різко сіпатися не стала, аби він ненароком не прогаяв мене.

— У твоєму становищі бігати не бажано.

— Пропоную залишити це питання мені й не пхати свого носа у мої справи, що мені бажано, а що ні. Через мене ти сповільнився.

— Ти думаєш, що я не в змозі тебе захистити? Це ображає.

— Твою чоловічу гідність?

— Мою гордість.

— Може годі вже загравати? Продовжите, коли будете в безпеці, — вклинилася в нашу суперечку Астенія.

— Астеніє, ти мені скажи: невже наш супротивник настільки сильний, що навіть мої люди не змогли їх перемогти?

— Які ще твої люди? — здивовано перепитала, уважно дивлячись на цю зухвалу фізіономію. Невже в моєму оточенні були зрадники?

Астенія повністю відвернулася від мене та обігнала нас, ніби перевіряючи, чи не чекає на нас попереду якийсь несподіваний гість.

— Пропоную поговорити про це пізніше, — цілком серйозно відповів Грендель, примружившись, ніби намагаючись щось розгледіти.

Феноменально... Я феноменально незаповзятлива дурепа.

— Куди ми зараз направляємося?

— У притулку Її Величності.

— Ти впевнена, що там зараз безпечно?

— А ти маєш інші варіанти?

— Прямуймо до Тель-Ліона. Про це місце точно ніхто з повстанців не знає.

— Ти певен у цьому рішенні?

— Зараз безпека Белладонни та моєї дитини важливіша.

Зараз вони обговорюють місце, куди Грендель збирався втекти відновлюватися у разі провалу його задуму.

Ну гаразд, ще можна припустити, що вони добре ховалися від мене, але в мене інше питання: «Чому Бразіанна та Ісландріо ​​не помітили таке масштабне планування?» І те, що трапилося, і те, що планував Грендель.

— Гаразд, тоді прямуємо до Тель-Ліона, — погодилася моя колишня підлегла. А як усе налагодиться, ще й колишня генералка, що буде заточена у сусідню від Гренделя камеру.

Перетнувши сад і трохи пройшовши ліс, Грендель все ж таки відпустив мене йти своїм ходом. Нехай він і намагався це приховати, але він добряче втомився. Ну а хто ж йому лікар, що не слухає, що я говорю?

Ніби погодившись з моїми думками, малюк штовхнув мене зсередини, але зараз часу на розчулення немає. Та і якщо бути чесною і відсунути всі думки про перспективу бути матір'ю, що вже незабаром триматиме у своїх руках крихітну грудочку нового життя, відчуття штовхання зсередини не таке вже й приємне. Ситуація милася, але процес — так собі.

— Щось не так? — перепитав мій чоловік, помітивши як я забарилася.

— Ні, все добре, — похитала головою і додала швидкості кроку.

Хвоста начебто не спостерігалося, але вже через невеликий проміжок часу я почала втомлюватися — сукня не призначалася для втеч і була досить важка. Хто у січні носить тонкий одяг? Хоча мені варто було одягтися ще тепліше, щоб не застудитися, тільки можливості не було. Оскільки після закриття вирви Аламат зникла (у сенсі її душа знайшла умиротворення і шлях далі), запитати про події майбутнього ні в кого.

Про майбутнє тепер не дізнаєшся, Ісландаріо і Бразіанна профукали дуже багато важливих подій, а від Фелісти користі не було й раніше. То чи залишилася хоч якась користь від моєї сили? Невже я стала зовсім беззахисною?

Трохи сфокусувавшись і доклавши зусиль, щоб не повернутися до неприємних думок, я все ж таки перевела свою увагу на іншу течію. Чи то дитина на мене так вплинула, чи то пережитий стрес, але мої відчуття загострилися, а ліс навколо ніби набув казкового вигляду — зимовий, суворий, але якийсь магічно прекрасний. Сніг лежав товстим, хрустким покривалом, крони дерев простягалися вгору, оповиті інеєм, як дорогоцінним мереживом. Місячне світло пробивалося крізь голі гілки, і вони нагадували блискучі візерунки, створені самою природою. Іноді легкий вітер здіймав сніговий пил, він кружляв у повітрі, перетворюючись на крихітні зірки, які на мить оживали, а потім зникали.

Попереду впевнено йшла Астенія. Її фігура була чіткою і рішучою на тлі засніженого лісу. У її ході читалася сила — крок твердий, впевнений, ніби навіть сніг та лід підкорялися її волі. Я відчувала себе у безпеці, спостерігаючи за нею.

Поруч зі мною, невідступно слідуючи, йшов мій чоловік. Щоразу, коли він торкався моєї руки, я відчувала, як кров, здавалося, тече швидше, розганяючи крижаний холод і нагадуючи мені про почуття, які я приховую. Про мою головну слабкість. Його погляд раз у раз шукав мій, сповнений занепокоєння і ніжності, через що мені хотілося розтектися приємною калюжкою, що було дуже не схоже на мене.

Як би не хотілося це визнавати, але дитина, яку я ношу під серцем, робила мене слабкою, емоційною, милосердною… Це не ті якості, які допоможуть мені вижити та захистити все те, що мені дорого. А я ненавиджу бути слабкою та беззахисною, як і ненавиджу здаватися…

Дорога через ліс була нелегкою, але в якийсь момент ми зустріли коней, які ніби чекали на нас весь цей час. Хоча якщо враховувати те, як по-свійськи з ними поводилася Астенія, я навряд чи була далека від істини.

З того моменту ми вже не йшли пішки. Через те, що коней була тільки пара, одного осідлала Астенія, а на іншого вмостився Грендель, дбайливо посадивши мене перед собою. Так наш шлях продовжився верхи, чому я не могла не радіти. Якщо бути чесною, за весь цей час я достатньо втомилася і змерзла, проте тепер у мене з'явилася можливість трохи відпочити, а накидка, яку дістала Астенія з сумки, що була прикріплена до її коня, зігрівала мене разом з теплом чоловіка, до якого я була притиснута.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍