Батіг Гамсун - На зарослих стежках

великий, а величезний. Я не маю аніякого бажання забирати його з собою в могилу.

Допит був добропристойний і непосутній. На чимало запитань слідчого я відповідав ухильно, щоб зайве не дратувати цього зичливого пана. Судовий слідчий Стабель фанатично ненавидить Німеччину, а ще він вірить, хоч його віра завбільшки з гірчичне зерно, у благородне й безперечне право союзників здолати німецьку націю і стерти її з лиця землі. Крім усього того, про що вже було надруковано в пресі, я назву кілька деталей.

Він спитався моєї думки про товариство націонал-соціалістів, яке я відвідував у Ґримстаді.

Я відповів, що в тім товаристві були достойніші за мене люди. Але змовчав про те, що там було не менше чотирьох лікарів, бо не хотів нікого називати конкретно.

До нього доходили чутки, що загалом я був надто добрий для того, щоб належати до нацистських змовників.

— Там також є судді, — сказав я.

На жаль, є. А як я ставлюся до тих жахливих злочинів німців у Норвегії, які нещодавно розкрилися?

Оскільки начальник поліційного відділка заборонив мені читати газети, то я сном-духом ні про що не знав.

Невже я не знав про вбивства, терор, катування?

Ні. Я краєм вуха почув про це лишень перед своїм арештом.

— Так от, солдат-найманець на прізвище Тербовен, що отримував накази від самого Гітлера, протягом п’яти років катував і вбивав норвежців. Але ми, хвалити Бога, витримали.

Ви вважаєте німців культурною нацією?

Я не відповів.

Він повторив запитання.

Я подивився на нього і нічого не відповів.

— Якби я був начальником поліційного відділка, то дозволив би Вам читати всі газети. Ваша справа відкладається до 22 вересня.

***

І так три місяці.

Я читаю, тиняюся без діла і розкладаю пасьянс.

Щоб трохи розім’яти ноги на своїй украй обмеженій території, я дряпаюся аж на вершину гірського пустища. Пагорб дуже крутий, і мені де-не-де доводиться долати його за допомогою гострої палиці, щоб не зісковзнути вниз. І це ще не все: у мене так жахливо паморочиться голова, що хочеться блювати, і я з усіх сил тамую нудоту. Мабуть, запізно в житті я почав ці свої сходження на гору. Я мандрую сюди кожен божий день, і в мене виходить дедалі краще, але тільки-но вибираюся нагору, в мене тремтить все тіло.

На вершині гірського пустища рівно як на долоні. Я сідаю тут, і мені видно вежі маяків при вході до Ґримстада й завдовжки з кілька миль протоку Скаґерак. Спершу мені треба спокійно посидіти, і я сиджу й відхекуюся, хоч мій мозок працює мов заведений. Я дивлюся на годинник — отакої, я витратив на сходження сюди всього-на-всього кілька нещасних хвилин, а тепер сиджу собі на вершині й тішуся, ніби здійснив бозна-який подвиг. Для того, щоб усе скінчилося щасливо, я вирішую спуститися вниз іншим боком пагорба і непоміченим пробратися в лікарню.

Ну от, я спускаюся без жодних проблем. Але тут переді мною виростає якась дорога, і я боюся нею іти, щоб когось там не стріти. А коли зиркаю на годинник, то розумію, що на таку мандрівку часу в мене обмаль — отже, мені все-таки доведеться повернутися назад і знов іти пустищем.

Для мене й це було завиграшки, хоч один раз я по-дурному гепнувся і підвередив руку. А завершити цю круту мандрівку до лікарні вдалося тим, що я сів на купу листя та хмизу й з’їхав донизу.

Атож, усе це я дуже непогано зметикував і здійснив, що там казати. І відтоді я нічого не міняв у своїх прогулянках. Непокоїло мене лише те, що поліція може навідатися в лікарню за моєї відсутності.

Проте, коли за кілька днів і тижнів я став міркувати, чи корисні мені ці мандрівки гірським пустищем, то не відчув великого задоволення. Для моїх м’язів, рук та ніг це все-таки непідходяще заняття, я страшно стомлювався, мене кидало в піт і виснажувало так, що тіло ставало ґумове. А ноги однаково німіли. До того ж мої черевики, не витримавши такого випробування, геть розлізлися. А інших черевиків я не мав.

Старшу медсестру випадає бачити вкрай рідко. Їй майже ніхто не допомагає, тож доводиться самій куховарити. Але одного разу, запримітивши мене, вона заявила без усіляких передмов, щоб я більше гуляв надворі. Тоді показала гарну довгу дорогу, що вела до спаленої дотла вілли Сміта Петерсена й порадила мені туди прогулятися.

— Зважу на ваші слова, сестро. Красненько дякую.

Її порада мені неабияк допомогла, я міг ходити або швидко, або поволі, — як собі хотів. На одній садибі мене щоразу підстерігав якийсь песик і радо вибігав вітатися.

Однак мандрівок гірським пустищем мені не хотілося закидати цілком. Усе ж таки я сам їх завів у звичку, я пізнавав там кожне дерево й камінь, а крім того відчував, що довкола мене панує приємний шум, хоч я був глухий і більше його не чув.

***

Я сиджу на перехресті й тримаю в руках поштову листівку, на якій написав до Нергольма, щоб знайшли для мене вдома якісь черевики. І ось я чекаю, коли хтось ітиме до міста і зможе цю поштівку взяти.

Першим іде хлопчина років, певно, шістнадцяти — похмурий і негарний з лиця, але я зводжуся на ноги, простягаю поштівку й питаю:

— Вибачте, чи не могли б ви вкинути цю поштівку до скриньки?

Він сахається, його обличчя пересмикується, і ледве я закінчую фразу, як він щось бурчить і чимчикує собі далі.

— Чи, може, ви не до міста? — вибачливим тоном кричу я.

Він не відповідає, ніби то не до нього.

Якщо мені так не поталанило з першого разу, то я не наважуся заговорити до когось іншого і повертаюся в лікарню.

***

Немає жодного сумніву в тім, що цей хлопчина мене впізнав. Вочевидь, йому відомо, що я під арештом, і тепер він продемонстрував свою велику зневагу до такого штибу людей, як я.

Ну от, у Норвегії з’явився політичний в’язень. Донині про політичного в’язня ми читали тільки у якихось російських пригодницьких книжках, ми його ніколи не бачили і навіть не могли собі уявити. Якщо не брати до уваги Транерера, Кристіана Лофтгюса, Ганса Нільсена Гауґе. Але нині з’явився той, кого ми беремо до уваги, він просто заполонює нашу Норвегію; кажуть, що він не один, їх, таких — сорок, п’ятдесят, шістдесят тисяч. А може, й набагато більше.

Нехай і так.

Люди пов’язують політичного в’язня з