Роман Олійник (Argonayt) - ТаЄмниця Кам’яницІ З ПередмІстя, Роман Олійник (Argonayt)

2

Сьогоднішній випадок став черговою ланкою цього чудернацького ланцюжка. Не встигла Юлія Володимирівна потрапити на своє робоче місце, як секретарка Таня повідомила, що на неї чекає дуже незвичний відвідувач. В правдивості цих слів своєї помічниці жінка переконалася вже за лічені секунди коли поріг її кабінету переступило доволі дивне створіння. Невисокого зросту, з фігурою схожою на барильце від пива, воно чомусь відразу викликало у пані Мартиненко асоціацію з лісовим пеньком. Мабуть головним чином це враження у неї виникло через темно-коричневе, розкуйовджене волосся, поміж пасмами якого застрягли численні листочки і травинки, що сягало аж попереку ранкового гостя. Густі кущасті брови й кошлата борода практично повністю прикривали його обличчя. Крізь ці зарості холодно зблискували дві маленькі очиці, від одного погляду яких у Юлії Володимирівної забігали мурахи по спині. Доповнювали цю «феєричну» картину картата сорочка, потерті джинси і порепані кеди в які був одягнутий цей опецькуватий чоловічок.

Розмова між ріелторкою і візитером майже нічим не відрізнялася від тих бесід, які вона проводила раніше з усіма іншими охочими придбати дім в передмісті. Химерний клієнт просто згоряв від нетерплячки, так бажав отримати у свою власність стару кам’яницю. Навіть коли жінка оголосила астрономічну ціну, за яку можна було придбати фешенебельну квартиру у найпрестижнішому районі їхнього міста, бородань не змигнувши оком механічним голосом відповів що він згідний на все.

Спекавшись і цього покупця та залишившись на одинці пані Мартиненко занурилася в тривалу задуму. З якої сторони не глянь та навколо діялася справжня чортівня. Звідки взявся такий ажіотаж навколо древньої будівлі досвідчена продавчиня нерухомості гадки не мала, і це її неабияк непокоїло. Не те щоб Юлія Володимирівна надто сильно переймалася тим хто ж врешті-решт стане господарем кам’яниці в передмісті. За роки роботи агентства «Сузір’я» через руки жінки пройшло стільки клієнтів, що всіх вже й не пригадаєш, то для чого було морочити собі голову кому вдасться продати черговий дім. Ріелторку зараз хвилювало зовсім інший аспект цієї справи. Вона боялася як би не прогадати при укладенні оборудки. Все таки її гонорар прямо залежав від тої суми яку вдасться виторгувати у покупця і тут надзвичайно важливо було не помилитися. А судячи з напливу бажаючих придбати будинок, зробити хибний крок було простіше-простого, адже поза її увагою вочевидь залишилося щось надзвичайно важливе і значуще.

Пані Мартиненко вже вкотре переглянула всі матеріали, які її співробітники зібрали на кам’яницю з передмістя, та зачепитися було ні за що. Згідно документам будівля ніякої архітектурної чи культурної цінності не мала. Окрім законних спадкоємців на неї більше ніхто не претендував, і взагалі судячи з тої інформації, що була у Юлії Володимирівної, цей особняк раніше ніколи не продавався. Так би мовити переходив у спадкову власність від батьків до дітей. То якого біса ним тепер так активно почали цікавитися абсолютно сторонні люди?

Спересердя закривши ноутбука жінка вже хотіла було навідатися в улюблену кав’ярню, щоб за філіжанкою ароматної кави трохи відволіктися від неприємних думок, як раптом її осяяла чудова ідея. Пані Мартиненко нарешті зміркувала хто ж здається зможе допомогти їй розв’язати цю нелегку проблему. Головне було розшукати контакти людини яку вона не бачила вже стільки часу, і сподіватися, що її прохання не залишиться без відповіді, або ще гірше, вона отримає відмовку.

На щастя у Юлії Володимирівної завжди був лад в особистих записах, тож знайти номер телефону Андрія Григоровича Кириченка у неї зайняло не надто багато часу. З хвилюванням жінка кілька секунд вслухалася в довгі гудки що лунали зі слухавки її мобільного. Нарешті з динаміка почувся протяжний чоловічий бас:

– Алло! Слухаю вас.

– Доброго дня Андрійку!

– Привіт! Юлю, це ти? – здивування у телефонного співрозмовника жінки було настільки великим, що чуючи його вона мимоволі почала посміхатися.

– Так, я. Давно вже не бачилися. Як поживаєш?

– Дійсно давно. У мене більш-менш все нормально. А ти чого дзвониш, по справах чи просто так?

– І те і інше, – ухильно відповіла пані Мартиненко не бажаючи обманювати колишнього однокласника. – Може зустрінемося сьогодні, якщо звісно маєш на це бажання.

– Чого ж не зустрітися, – відразу погодився чоловік. – Давай десь посидимо після роботи.

– Тоді до вечора. Зустрінемося о сьомій, біля пам’ятника Шевченкові.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍