Очерет - Чаклунство по-сортирному, Очерет

 - Облиш, кажу! - насупив брови старий.

 - А ну-но, ну-но, розкажи, - цікаво стало раптом Бріллу, що це за книгу таку могли мандрівники в пісках знайти.

 - Та що тут казати... Сховалися ми, значить, від сонця під скелею, дивимося - а там печерка. Ну ми туди... мало що, думали, може вода є чи ніч перебути можна. А там...

 – Що там?

 - Та кістяк там лежав, старий та трухлявий, у лахмітті гнилому - ми його зачепили, він і розсипався. А під кістяком тим - книга лежала...

 - То що за книга? Не тягни!

 - Та я звідки знаю... Книга та й книга. Пробували ми її читати, мова якась дивна. Лише ім'я на обкладинці розібрати змогли. Якийсь Крафольд, чи Круфольд...

 - Кроуфольд! - схопився Брілл з місця, немов осою в зад вжалений. - Ну предок, ну сучий кіт! Ото вже заховав, так заховав! Чи при вас ця книга, люди торгові? Аж надто поглянути на неї цікаво.

 - Чому ж не при нас, - відповів старий, - при нас. Ось, у мене в клунку.

Дістав він з торбинки книгу та Бріллу подав. А той як глянув - так і мову в нього відібрало. На обкладинці-то справді ім'я його прапрапрапрапра... і ще скількись там разів там “пра”-дідуся вигравіювано. Та от тільки обкладинка порожня! Одні обривки та обгризки зсередини стирчать.

 - Це... це ось що таке? - запитав чаклун, дар мови нарешті віднайшовши.

 - Так... Цейво... - збентежено відповів Микола. - Кажу ж, на підтирку вся пішла. На дідька вона потрібна, коли незрозуміло там ні бельмеса?

Що потім з тими мандрівниками стало - те нам невідомо. Може статися, що й нічого - бо був, як ми вже сказали, Брілл фон Храузе тільки на вигляд чорний чаклун, а так добряк та тихоня. І що з самим Бріллом сталося (а могло статися - дізнавшись, що спадщина пращура твого, за яким ти все життя ганявся, ні багато ні мало в дупу пішла, можна й кукухою поїхати) - того теж не знаємо. Та й суть, коли на те вже пішло, не в цьому.

А суть-то, браття, проста як двері: зась дупу підтирати чим попало. Навіть якщо зовсім край. Ось.

Кінець