Очерет - Чаклунство по-сортирному, Очерет

Маг Брілл фон Храузе був зовсім не злий маг. По-перше, змалку здобув він репутацію людини незлобливої і поступливої, а по-друге - чаклувати, якщо відверто, цей достойний чоловік ні чорта не вмів. Начебто і здібності в нього були, і походив він з роду великих чаклунів, чиє ім'я прогриміло на все королівство і було відомо далеко за його межами ... Та тільки ось біда - зовсім не був новоспечений чаклун схильний до навчання та засвоєння нових знань. Тому чаклуна як такого з нього і не вийшло - давалися йому хіба що всякі фокуси, які годяться хіба вистави перед п'яними селянами влаштовувати, та найпростіші побутові заклинання.

Отже, повторимось, на роль злого чаклуна Брілл не тягнув. Але доклав усіх зусиль, щоб думку цю розвіяти. Оселився він, як у зловісних чорних магів заведено, в глушині, де не ступала нога людини (а коли ступала, так там і залишалася), на золото з дідусевої заначки вибудував собі вежу з чорного мармуру та всередині все зробив чим похмуріше - світла поменше, маски моторошні на стінах, кажани, скелети там усілякі в шафах… Навіть зомбі-дворецького завів. Хоча, по правді кажучи, був то ніякий не зомбі, а найзвичайніша людина, під мерця загримована - оскільки всі успіхи молодого фон Храузе в некромантії становив заклик, разу так з 11-го, старого цвинтарного духа, причому без обережного кільця, через що розлючений звідтик мага, що посмів його спокій потривожити, години півтори цвинтарем ганяв. Але за добрі гроші чого тільки не зробиш - і гримом намажешся, і під небіжчика косити почнеш, на рідкісних відвідувачів страху наганяючи.

Що ж до таланту магічного - була у Брілла одна надія, як йому успіху в цьому ділі досягти. Давним-давно його прапрапрапра... і ще 11 разів "пра"-дід Кроуфольд фон Храузе, відомий своїми діяннями темний чаклун, написав книгу - книгу, як заведено, не просту, а чаклунську. Записував він у неї закляття, ним же вигадані й по суті своїй неповторні - злі язики гадали, що закляття ті йому сам Господар Безодні уві сні нашіптував.

Ясна річ, що полювання за книгою тою йшло неабияке - дуже вже велика могутність була в ній прихована. Ось тільки успіху ніхто з мисливців не досяг - за життя Кроуфольд з них опудала набивав, вечорами з люлькою біля каміна опудалами тими милуючись, а перед смертю - заховав книгу так, що ніхто її досі не знайшов - у тому числі і чаклунові нащадки, незлим тихим словом предка згадуючи. Щоправда, слово незле і тихе допомагало не дуже - був Кроуфольд людиною вельми завбачливою, а тому ще за життя наклав на свій склеп заклинання охоронні, що вкривають від посмертних прокльонів. І його дух з тієї ж причини потривожити нікому було не дано. Словом, не знав ніхто, де книга, хоч ти трісни.

Але Брілл надії не втрачав і спадщину далекого предка старанно розшукував, витративши на те чимало часу і ще більше - монет з дідової заначки. Збирав чутки та легенди, старожилів по всіх навколишніх селах питаннями замучив, посилав на пошуки найманців, а кілька разів і сам у похід рядився - поки одного разу не повернувся в рідну вежу дивом вцілілим та в одних підштанниках.

Якось ранком у двері Брилової вежі постукали мандрівники. Взагалі-то мандрівники до цих згубних місць рідко заходили - навколо болота та ліси непрохідні, звірі дикі, а подекуди, казали, і нежить була. Про нежить - то, звичайно, вигадка все та плітки сільських баб, яким аби язиками чухати (решту-то чухати нема об кого), а ось все інше - чиста правда. Але подорожні ці пройшли вже такими місцями, що ліси та болота їм після того були - тьху, та й годі.

Будучи, як уже сказано раніше, лише на вигляд злісним чорним чаклуном, а на ділі людиною доброю і чуйною, Брілл подорожніх прийняв, дозволив змити з себе пил доріг і розділив з ними трапезу. Прислуговував їм за столом Ганс - той самий дворецький, під зомбю ряжений. Прислужував як треба - ходив на прямих ногах, як справжній мертв'як, морду робив цеглою, раз у раз хрипів, охав і ахав, ніби на долю гірку жаліючись. І, як водиться, між справою зав'язалася у чаклуна з гостями розмова.

 - Ну, кажіть, мандрівники, хто будете, звідки йдете? Де бували, що бачили? - питав молодий фон Храузе, а сам Гансу знаки робив, щоб вина спритніше підливав.

 - Купці ми, хазяїне, - відповів старий з окладистою русявою бородою, що був у мандрівників за головного, на мерця фальшивого (він-то думав, що справжній) з опаскою позираючи. - Правда, тепер уже, з усього видно, ніякі ми не купці - без грошей та без товару, і в борг ніхто не дасть... Ідемо ми з південних країв, а перед тим, як потрапити сюди, довелося нам пройти через саме Пекло.

Щоб було зрозуміло, про що мова, варто згадати, що Пеклом тут звалася пустеля велика, що на південь від тих місць лежала. Спека там стояла небачена, і будь-хто, хто вглиб тієї пустелі смів зайти - неодмінно гинув смертю лютою, як не від спеки, так від спраги.

 - Чи не вигадуєш ти, добра людино? - здивувався маг. - Ніхто ще з Пекла живим не виходив, коли більше, ніж на день шляху, туди забирався.

 - Та ось чим хочеш тобі присягнуся! Хоча, правду кажучи, ми вже живими звідти піти і не думали. І багато наших там таки загинуло...

 - Жах, і не кажи, - втрутився інший мандрівник. - Жерти нічого, пити нічого, сонце шпарить так, що хоч яєшню на коліні жар, а саме паскудство - що сортирний папір весь нанівець зійшов, підтертись нічим, хоч ти трісни...

 - Облиш, Миколо, - старий тут суворо його зупинив. - Не варто господареві про наші незгоди слухати.

 - Ну і як ви вижити примудрилися? - хоч і думав Брілл, що прибріхують купчишки, а все ж цікаво було послухати - нечасто гості у нього в вежі бували, туга заїла, поговорити ні з ким - з Гансом-то, либонь, не дуже поговориш: хоч і не справжньою зомбятиною він був, та все ж замкнений та відлюдькуватий.

 - Кров у коней призвичаїлися зціджувати, - відповів старий, - та пити.

 - І з папером сортирним негаразди дивом вирішились, — знову встряв балакучий Микола. - Знайшли ми там одну книженцію...