Станіслав Володимірович Телняк - Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк

Аби мні було на серці легко.

Гей-гей, на серці легко…

— Ну, ми не старці, щоб виводити кінці! — раптом вигукнув дід Савка й одразу ж перейшов на гопак.

— І не свині, щоб ставать на середині, — негайно прошамкав дід Меркурко, який був за Савку молодший на п’ять чи сім літ.

— Гей, хлопці, хто знайдеться серед вас такий, щоб діда Савку переборов? Га? — вигукнув Скрипник і урвав музику. — Ну? Хто береться танцювати доти, доки в мене буде сили грати? Га?

Усі мовчали.

— Ех! — сказав дід. — Нема серед вашого брата таких, як ото турка під Віднем били. Наших було всього двадцять тисяч, а басурмана — сто двадцять. І побили! Нема!..

Всі мовчали. І вдруге ніхто не наважився вийти в коло.

— Ех-ех-ех, — аж застогнав старий Скрипник. — Переводяться люди. А колись же було!..

— Є, діду! — почулося ззаду.

— А що там за вишкварок озвався?

— Та я ж, діду!

Це був правнук Петро — Устин брат.

— Та ти ж не знаєш, що то таке! Я як заграю, то аж до ранку!

— А я до ранку танцюватиму!

— Оце по-нашому, по-козацькому, матері твоїй ковінька!

І знову застрибала, закружляла, затанцювала по хаті музика! Тільки тепер танцював один Петро, а всі дивилися, що ж буде з того змагання. Ось уже п’ять танців без віддиху відганяв малий, ось уже й шостий кінчає, а ноги в нього, як вітрякові крила при доброму вітрі, — крутяться, та й хоч би що…

— Борше, діду, борше, а то наче якесь дівчаче гопача виходить!

А дід чи то втомився сам, чи то малого шкодує…

— Та борше, діду! — гукає, аж задихається Петро.

А дід — тихше й тихше.

Підскочив Петро, схопив діда Савку за плече:

— А що, діду, не можете? Здаєтеся?

Мовчить дід. Хилиться на Петра. Його підхопили, а він уже й не дихає… І серце не б’ється. Отак і упокоївся — ніхто не бачив, коли, бо всі музику його слухали.

…Батюшка Онуфрій сказав:

— Добрий був цей чоловік. Але недобре вмирати, не висповідавшись. Він же не басурман який.

Богомаз Тодор мовив:

— Панотче Онуфрію! Вся душа діда Савки Скрипника — в його музиці, як колись у вояцькій справі. Коли вояк гине в бою, чи має він час висповідатися? Не має.

— Душа має чистою йти до бога, висповіданою.

— Вся душа діда Савки була в музиці. А музика — то чистота і небесність. І оте, що він грав нам перед своєю смертю, то і є його сповідання…

— Хай буде по-твоєму, — змилостивився отець Онуфрій.

…І от везуть діда Скрипника чорні воли з великими заплаканими очима. І несе Тодор скрипку дідову, щоб поховати разом з ним…

Все вище й вище на гору підіймається жалібний похід. Ось уже зникло село зовсім. Тільки стара церковця виглядає трохи скособоченим хрестом, мов рука утопленика: рятуйте!

Дода раптом замовк. Він зупинився, подививсь на людей, що йшли за ним, але ні, він дивився не на людей, а кудись далі, в ту долину, в якій зникло село, і раптом закричав, уже не сміючись і не граючись, закричав страшно й моторошно:

— Г-ги-и! Г-ги-и!!!

— Та тихше, Додо! Чого ти кричиш? Хіба не бачиш, куди чоловіка веземо? — забухикав, аж застогнав дід Меркурко.

— Г-ги-и! — заволав Дода і побіг повз волів з домовиною, повз наляканих людей назад, у Сугаки.

— Що з ним?

Дивилися на обрій, на небо — все було, як завше. Небо було чисте й блакитне, аж густе від тієї вже холоднуватої блакиті, в повітрі пахло хлібом і дозрілими яблуками, все навколо було прозоре й спокійне, мов намальоване.

І враз від села долинув дзвін. Це дзвонар Юхрим, який лишився видзвонювати по душі небіжчика. Тільки чому Юхрим дзвонить не так, як завше?

І Тодор ураз здогадався.

Морозом сипнуло йому за спину, аж запаморочилося в голові.

Невже сталося найстрашніше? Ні, ні, що завгодно, тільки не це!..

Замовк дзвін. Мов захлинувся…

І тоді здалося Тодорові, що почув він останній, страшний, розпачливий крик дзвонаря Юхрима. Ні, він не міг того крику чути, але чому ж це зупинилися воли і стало так тихо, ніби не люди, а безплотні тіні стояли за Тодором?

Він озирнувсь і зустрівся з очима людей. І ті очі сказали йому те, що він уже знав.

А назад уже біг розпатланий Дода, і мчали за ним кінні верхівці. Це було те, чого найбільше боялися в цих краях, — турецький наїзд.

Якусь мить усі стояли мов укопані. Безтямними очима дивилися, як передній турчин наздогнав Доду, рубонув кривою шаблюкою, як з пліч Доди злетіло щось кудлате, і як Дода — вже не Дода, а хтось малий, опецькуватий — пробіг ще кілька ступенів, а потім упав… А з долини виринали все нові й нові верхівці.

Перший отямився богомаз.

— Гей, у кого хоч яка зброя, — до мене!

Зброя була в небагатьох. Та й що то за зброя? Кілька ножів, пістоль… Ото й усе… Куди ж з такою зброєю опиратися?

— А може, — долинуло тремтяче з жіночого гурту, — може, вони їдуть кудись далі? Може, ми їм не потрібні?

— Цитьте! — вигукнув Тодор. — Розбирайте сани, узброюйтесь, відбивайтесь, бо пропадемо навіки…

А турки вже близько. Тодор уже бачить їхні обличчя — смагляві, пихаті. Попереду мчить одноокий турчин, — мабуть, ватажок загону.

Тодор вихопив пістоль, прицілився в одноокого. Гримнув постріл, але одноокий устиг підняти коня ставма, і куля влучила огиреві в голову.

Турецька лава врізалася в людський натовп.

Останнє, що встиг побачити Тодор: його син Никодим, схопивши великого дерев’яного хреста з випеченим написом, гамселить направо й наліво…

…Тодор отямився від того, що йому на обличчя хтось лив воду. Потім боляче вдарили носаком у бік. Він розплющив очі й побачив себе на власному подвір’ї.

Одноокий турчин сидів на винесеній з хати лаві й дивився на те, що робилося біля повітки. Двоє вояків з його загону били сугацького попа Онуфрія.

Одноокий сказав:

— Йєтер![1]

Одноокий устав з лави і підійшов до попа.

— Ну? — неголосно сказав він. — Ти будеш плювати на хрест, гяуре?

Піп Онуфрій через силу підвів голову. Прохрипів, захлинаючись кров’ю:

— А щоб ти згинув без покаяння… собачий сину! Я плюну не на хрест — на тебе… Я ж тебе знаю — ти Панько з Немії, христопродавець!..

Одноокий устиг відскочити, кривавий плювок попав йому на чоботи.

— Я тобі відрубаю голову, гяуре! — так само тихо й спокійно сказав одноокий. — А голову твою викину собакам. Ось так. Дивись!