Станіслав Володимірович Телняк - Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк

class="p1">Він махнув шаблею — і попова голова покотилася по землі…

Тодор, хитаючись, підвівся. Його турнули до одноокого.

— То що, богомазе? Ану, покажи свої руки.

Тодор мовчав. Йому чомусь подумалося: що з дідом — поховали його чи ні, чи, може, й над трупом поглумилися турки? А де ж скрипка? Він ніс її в руках… Потім — турки. Комусь він передав її, чи що? А кому? Він пам’ятає, як стріляв, убив коня під однооким, пам’ятає, як його Никодим розмахував хрестом… А де ж він?

— Ти не чуєш, що я тобі кажу? — наполегливіше вів одноокий.

Боже мій, та що ж це вони надумали зробити з селом? Люди пов’язані стоять — це що ж: у Туреччину позабирають, чи як? На галери, на млини, качати воду, на мідні й залізні копальні… А дівчат — у гареми, а хлопців — кого в яничари, кого — в євнухи…

Два акинджі[2] схопили його за руки й витягли їх перед однооким.

— У тебе руки розбійника, а не богомаза. Ти вбив мого коня, якого привели мені з самого Мисру[3]. Чим відшкодуєш цю втрату?

Тодор дивився, де ж це його Никодим.

— Якою ж карою тебе скарати, кажи мені…

Де ж Никодим? Де? Люди, скажіть, де мій син?.. Знову боляче штовхнули. Він подивився перед себе, на одноокого.

І тоді згадалося Тодорові турецьке слово, і він кинув його в пику одноокого:

— Кьопек![4]

— Можеш говорити й своєю собачою мовою. Я її розумію. Бо родом таки з Немії. Ну, що ще скажеш?

— Собака!

— Я міг би тобі одрубати язик за таке, — мовив одноокий. — Але я тобі одрубаю руки, богомазе.

Тодор не встиг ще збагнути його слів, як одноокий махнув шаблюкою перед самим його носом…

— Тату!

То кричав Никодим. Тільки зараз побачив Тодор свого сина. Никодима було розіп’ято на яблуні, а ноги прив’язано сирицею до стовбура.

Тодор заточився назад, махнув своїми страшенно легкими руками і побачив, що ті руки тримають турки і з них тече кров…

— Викиньте собакам ці поганські руки, — навмисне по-українському сказав одноокий і одразу ж повторив наказ турецькою мовою.

І в цю мить Тодор відчув страшний, нелюдський біль у відрубаних руках. Запаморочилася голова, пішли кола перед очима, загуло у вухах. Захитався…

Зависла моторошна тиша. Лиш звідкись долинали дивні звуки — ніби хтось хапав повітря ротом.

Тодор бачив, мов крізь червоний туман, як одноокий підійшов до Никодима і як Никодим щось швидко-швидко почав говорити туркові.

— Змилуйтеся, — плачучи, просить Никодим.

— Сину, — шепоче Тодор, — не просись, не ганьбись…

— Змилуйтеся, — молить син і хоче на коліна впасти, та не може: прив’язаний до яблуні. А на ній яблучата соком поналивалися, як ніколи. А за тими червонобокими — небо блакитне, мов намальоване богомазом Тодором Трагірою…

— Не змилуюся, — чує Тодор. — Ти вбив мого воїна, ти трьох покалічив. Я б тебе на палю посадив, та часу не маю…

— Сину, — кричить з останніх сил Тодор. — Не проси!

Никодим мов прокинувся. Приреченими дитячими очима подивився на батька і сказав:

— Не милуйте!

І одноокий змахнув шаблею… І водночас — чаєчкою підстреленою зойкнула Устя, вирвалася з рук чотирьох дебелих турків, упала на землю під ноги Никодимові, вхопила його голову і приставила до скривавленої шиї.

— Никодимчику! — закричала вона, не вірячи самій собі.

Випрямилися напівзігнуті Никодимові ноги — і вирвалася з коренем яблуня. І впали вони втрьох на землю — Никодим, Устя і яблуня. Покотилися яблука…

Ще довго по тому бродила наддністрянськими горами й долами пара чорних волів, запряжена в нові сани. А на санях стояла домовина з мертвим дідом і лежала чорна-пречорна, стара-престара скрипка. Нікому було поховати старого Скрипника, бо того року по Поділлю ніби невблаганна моровиця пройшла — турки брали свій страшний податок кров’ю.

І там, де раніш квітувало садками велике село Сугаки, лишилися чорні руїни. По руїнах блукав безрукий сивий чоловік; коли хтось зрідка зустрічався йому на шляху, він шкірив зуби й казав:

— Г-ги-и!

Її продали трапезонтському бейлер-беєві[5] Якубові-баші. Продали недорого — це був не той товар, що потрібний для султанського гарему. Та й у господарство бейлер-бея Устю куплено лише за служницю при котрійсь із його дружин. Її одразу ж запримітила Фітне й запитала:

— Ад?[6]

Устя вже знала це слово, але вдала, що не розуміє.

Фітне запитала ще:

— Нереден?[7]

Устя промовчала.

— Ого! Ця дівка гадає, що мій чоловік триматиме для неї товмача, — мовила Фітне управителеві. — Дайте її мені, я її навчу.

Першого ж вечора пані покликала товмача і сказала Усті:

— Ось дзвоник. Тільки-но почуєш його, негайно лети до мене. Зрозуміла? Будеш лінуватися — покараю. А тепер — іди.

Устя вийшла. Одразу ж залунав дзвоник.

Вона кинулася до покою.

Фітне показала на свої ноги і щось мовила. Що — Устя не зрозуміла. Вона подивилася на старого товмача й запитала:

— Вона хоче, щоб я їй ноги мила?

Товмач ствердно опустив повіки.

Першим бажанням Усті було: плюнути у відповідь.

Та подумала: «Я в неволі, мушу робити все, що наказують. Якщо навчуся всього, може, ще й утечу…»

…Так минали день за днем, тиждень за тижнем. Тяжку «науку» служниці Устя опанувала швидко. Минуло якихось півроку, а вона вже могла говорити по-турецьки, швидко виконувала будь-яке бажання пані Фітне. От тільки з кожним днем усе важче й важче слугувати… Устя відчувала кволість, хотілося спати, вона знала, чому це, і з острахом думала про майбутнє…

Тривожної червневої ночі, коли над Трапезонтом лютував шторм, у служниці бейлер-беєвої дружини Фітне народився син. Це був буцматий хлоп’як, дуже схожий на свою чорняву матір, тільки очі були батькові — сині-сині, як волошки на далекій Україні.

Бездітна Фітне не любила дітей. Через місяць чи два після народження Тодорка — так Устя назвала сина — господиня накаже забрати дитину в служниці й віддати у спеціальний притулок.

Одна з служниць — стара болгарка Параскева — шепнула Усті:

— Дивись, Усте, коли б не було біди з малим… Можуть віддати в яничари[8]. Збасурманиться, дадуть йому інше ім’я, не знатиме ні батька, ні матері, покладе свою голову десь на війні.

— О, горе моє!

— Слухай, що я скажу, — зашепотіла Параскева. — Я можу позначити твого сина так, що він з тим знаком ходитиме, доки житиме.

— Боже мій, як же? Ти тільки не покаліч!

— Є такий спосіб. Я свого сина теж позначила. Може, дасть бог, пізнаю колись серед яничарів…