Жюль Верн - Таємничий острів

розхристаними гривами; гребені лютих валів, що миготіли, здавалися зверху величезною білою сіткою. Не було на видноколі ні землі, ні жодного судна!

Зупинити, будь-що-будь зупинити падіння аеростата, інакше його поглине безодня! Люди, що знаходилися в гондолі, докладали всіх зусиль, щоб швидше домогтися цього. Але старання їхні залишалися марними — куля опускалася все нижче, разом з тим вітер ніс її з надзвичайною швидкістю в напрямку з північного сходу на південний захід.

Мандрівники опинилися в жахливому становищі. Сумнівів не залишилося — вони втратили будь-яку владу над аеростатом. Усі їхні спроби ні до чого не призводили. Оболонка повітряної кулі стискалася все більше. Газ виходив з неї, і не було ніякої можливості втримати його. Спуск помітно прискорювався, до години дня гондолу відокремлювало від поверхні океану тільки шістсот футів. А газу все меншало. Він вільно випаровувався крізь розрив, що з’явився в оболонці кулі.

Викинувши з гондоли все, що там знаходилося, мандрівники змогли протриматися в повітрі кілька зайвих годин. Але це було лише відстрочкою неминучої катастрофи: якщо до ночі не з’явиться на видноколі земля, — і куля й гондола кануть у безодню океану.

Залишалося спробувати тільки один засіб, і мандрівники вдалися до нього, показавши себе людьми енергійними і відважними, котрим не раз доводилося дивитися смерті в очі. Ні найменшого нарікання не зірвалося з їхніх вуст. Вони вирішили боротися до останньої хвилини і всіма силами намагатися сповільнити падіння кулі. Гондола являла собою щось на зразок плетеного кошика і, звичайно, не могла плавати: якби вона впала у воду, відразу б затонула.

До другої години дня аеростат опинився вже за чотириста футів від поверхні океану.

І тоді пролунав мужній голос — голос людини сміливої, чиє серце не знає страху. Йому озвалися голоси не менш рішучі.

— Все викинули?

— Ні! Залишилося золото — десять тисяч франків!

І негайно важкий мішок полетів в океан.

— Піднялася куля?

— Трохи-трохи. Зараз знову впаде! Що ще можна викинути?

— Нічого!

— Нічого? А гондола?

— Чіпляйтеся всі за сітку. А гондолу у воду!

Дійсно, залишався тільки цей єдиний і останній спосіб полегшити кулю. Мотузки, якими гондола була прив’язана до обруча сітки, перерізали, і тільки-но гондола відірвалася, аеростат піднявся на висоту до двох тисяч футів.

П’ятеро мандрівників видерлися вище обруча і тепер трималися у вічках сітки, вчепившись за мотузки. Всі п’ятеро дивилися вниз, туди, де ревів океан.

Відомо, якою незвичайною чутливістю відрізняється будь-який аеростат. Зменшіть хоч трохи його вантаж, і куля відразу підніметься вгору. Аеростат, що ширяє у повітрі, своєю чутливістю подібний до математично точних терезів. І цілком зрозуміло; що куля без досить важкої гондоли негайно злетить на значну висоту. так і сталося в даному випадку.

Але, протримавшись одну мить вгорі, аеростат знову почав спускатися. Газ витікав крізь діру в оболонці, і пошкодження неможливо було усунути.

Мандрівники зробили все, що могли, і тепер уже ніякі сили людські не врятували б їх. Надія була тільки на чудо.

0 четвертій годині дня куля опинилася на висоті всього лише п’ятисот футів від поверхні океану.

Раптом почулося голосне гавкання. Мандрівники взяли із собою собаку, і тепер він знаходився в сітці аеростата поруч зі своїм хазяїном.

— Топ щось побачив! — вигукнув один із пасажирів.

І негайно пролунав голосний крик:

— Земля! Земля!

Кулю, як і раніше, несло вітром до південного заходу; зранку вона вже пролетіла сотні миль, і дійсно перед мандрівниками постав досить високий берег.

Але земля ця знаходилася на відстані тридцяти миль. Досягти її аеростат міг щонайменше за годину, та й то якщо вітер не зміниться. Через годину! А що, коли до цього терміну витечуть залишки газу?

Запитання жахливе! Нещасні повітроплавці чітко розрізняли сушу. Вони не знали, острів це чи материк, навряд чи уявляли, до якої частини світу їх занесло бурею. Але нехай навіть замість гостинної землі перед ними лежав незаселений острів, до нього необхідно було дістатися за будь-яку ціну.

Однак о четвертій годині дня остаточно з’ясувалося, що куля більше триматися в повітрі не може. Вона летіла, торкаючись поверхні води. Гребені величезних валів не раз лизали нижні вічка сітки, вона намокла, обважніла, і аеростат ледве піднімався, як птах з перебитим крилом.

Півгодини потому до берега залишалося не більше милі, але в аеростаті газ уже майже весь вийшов і тримався тільки у верхній частині в’ялої, сплющеної оболонки, що звисала великими складками. Пасажири, які схопилися за сітку, стали для кулі непосильним тягарем, — незабаром вона наполовину занурилася у воду, і розлючені хвилі взялися цвьохати по ній. Оболонку вигнуло горбом, і вітер, надувши її, помчав по воді, немов вітрильний човен. Здавалося, ось-ось вона досягне суші.

І дійсно, їх відділяли два кабельтових[3] від берега, як раптом у чотирьох мандрівників вирвався лемент жаху. Здійнявся грізний вал, і куля, що начебто вже позбулася піднімальної сили, зненацька злетіла вгору. Немов звільнившись від якоїсь частини свого вантажу, вона піднялася на тисячу п’ятсот футів, але тут потрапила до повітряної лійки, її закрутило вітром і понесло вже не вбік суші, а майже паралельно до неї. Але хвилини за дві вітер змінився і жбурнув, нарешті, кулю на піщаний берег, де їй уже не загрожували хвилі.

Мандрівники допомогли один одному виплутатися з сітки. Куля, звільнившись від обтяжливого тягаря, злетіла з першим поривом вітру і, немов поранений птах, на мить повернутий до життя, знялася вгору і зникла в небесному просторі.

Гондола аеростата несла п’ятьох мандрівників і собаку, але на берег викинуло тільки чотирьох.

Той, кого не вистачало, мабуть, був змитий хвилею, що полегшило вантаж аеростата, дозволило йому піднятися востаннє і кілька митей потому досягти суші.

Але тільки-но жертви катастрофи (їх цілком можна назвати так) опинилися на землі, — усі четверо, не бачачи п’ятого супутника, вигукнули:

— Можливо, він намагається дістатися уплав… Врятуймо його! Врятуймо!

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Епізод Громадянської війни в США. — Інженер Сайрес Сміт. — Гедеон Спілет. — Негр Наб. — Моряк Пенкроф. — Юний Герберт. — Несподівана пропозиція. — Побачення о десятій годині вечора. — Відліт у бурю

Люди, закинуті буревієм на якийсь далекий берег, не були аеронавтами-професіоналами чи аматорами повітряних подорожей. їх утримували як військовополонених, і природжена відвага спонукала їх втікати з полону за обставин досить надзвичайних! Сто разів вони могли загинути! Сто разів аеростат з оболонкою, що розірвалася, міг скинути їх у безодню. Але небо дарувало їм дивну долю. Двадцятого березня мандрівники вже знаходилися за сім тисяч миль від Ричмонда, оточеного військами генерала Улісса Гранта, — вони втекли зі столиці