Анна Потій - Засніжені квіти, Анна Потій

2. Засніжені квіти

Будинок високо в горах став моєю єдиною втіхою. Я тікала від людей влітку, тому в саду навколо будинку цвіло безліч квітів. Я чудово пам’ятала, як замилувалася високими кущами червоних троянд, але вони нагадали мені про кров батьків і сум наповнив мою душу, шматуючи мене зсередини крижаними уламками. Прекрасні бутони до яких я торкалася пальцями вмить покрилися тонким шаром криги поверх якої квіти присипало снігом.

Засніжені квіти…

Красиві, але холодні, вони завмерли навіки в одній формі і більше не змінюються. Бутони не розквітнуть далі, пелюстки не обсиплються, а на стеблах не з’являться нові квіти. Вони такі ж, як і я — не рухаються в часі. Але зі мною так було не завжди.

З моменту народження я росла і розвивалась як звичайна дівчинка, тільки от магія моя не була звичайною. Боги рідко дарували людям особливу магію, але зазвичай вона була доброю, корисною, а моя виявилася злою. За що боги так мене покарали — я не знала. Але після того, як я перетворила власне місто на крижані скульптури з людей, тварин, дерев і будинків, я перестала старіти. Я назавжди залишилася зовні двадцятирічною дівчиною, хоча в душі почувалася старою. Певно, хтось би мені позаздрив, але я б воліла жити звичайним життям: закохатися, вийти заміж, народити діточок, постаріти разом з коханим чоловіком, а не жити вічно в будинку на горі без можливості навіть поговорити з кимось.

Вічність — це справжнє прокляття.

Я навіть не пам’ятала скільки мені вже насправді років: 200, 300 чи може більше? Спочатку я рахувала, а потім перестала. Яка різниця, якщо я все одно буду жити вічно, проклята своєю магією?

Я дуже сумувала за людським теплом, за розмовами, хай навіть у моєму дитинстві я мало з ким спілкувалася. Батьки мене любили, деякі діти навіть ризикували зі мною гратися, але всі інші сторонилися. Але хоч трохи тепла в мене було. Зараз навіть цих крихт я не мала. Мені хотілося поспілкуватися з людьми, але я не наважувалася до них підходити, бо люди боялися моєї магії, а я боялася нашкодити їм. Я спускалася до міст і селищ вночі, зазвичай взимку, щоб тихенько пройтися околицями, а ще я шукала книжки. Вони були єдиною розвагою в моєму безглуздому житті: одні я читала, щоб відпочити, а в інших шукала відповіді на питання. Я прагнула зрозуміти, хто я така і чи можливо приспати мою магію, віддати назад богам або ж хоча б навчитися нею керувати. Тільки місяці складалися в роки, роки в десятиріччя, а десятиріччя в століття, а відповідей я ніяк не знаходила.

Боги мене прокляли — ось єдина відповідь, яку я мала. Але вона мене не задовольняла і я продовжувала шукати. Я не здамся. В мене попереду є вічність для цього.

Дуже скоро я почала розмовляти з квітами — я абсолютно всі їх закувала в кригу. Вони стали для мене друзями — терплячими, розуміючими, хоча і мовчазними. Я могла годинами сидіти під трояндовим кущем, ніжно погладжуючи крижані пелюстки і розповідаючи їм, що нового або ж цікавого я дізналася з чергової книги. Часто я жалілася їм на свою тяжку долю, говорила, як мені не вистачає тепла і любові. Разом зі своїми засніженими квітами я мріяла, як одного дня все зміниться і я більше не буду крижаною відьмою й перетворюся на звичайну дівчину, знайду кохання, стану щасливою. Я вірила, що колись цей день настане. Хай навіть тисячоліття пройде, мені байдуже! Аби тільки це сталося. Інакше я збожеволію і перетворю цей світ на крижане царство.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍