Олександр Мороз - Вільні радикали, або чому не живе карась без щуки, Олександр Мороз

— Ось і добре, – сказав мій компаньйон і всівся навпроти. Човен гойднуло. Я відчепив швартовий ланцюг і силою відштовхнувся від берега. Весла ритмічно плескотали по воді. Я відчув приємну напругу в спині. 

Чоловік заговорив перший: 

– А ви знаєте, що в водоймі, де водиться щука, карасі ростуть дуже швидко і виростають ну дуже великими? І навпаки: там, де живуть одні лише карасі, вони зостаються карликовими, навіть будучи столітніми? 

— Знаю, в першому випадку діє інстинкт самозбереження, в другому випадку закон збереження енергії. 

— Ви фізик? 

— Ні, я кухар. Шашличник. 

— А чи знаєте ви ще й таке, що правило щуки та карася поширюється на жінок? 

— Що ви маєте на увазі? 

— Конкуренцію, і всі ті зміни, котрі з нею пов'язані. 

Вода під човном потемніла, ми якраз пропливали над старим річищем. Зграйка краснопірок прудко рухалась між стеблами роголиста, граючи на сонці бронзою луски. Я так і думав, розмова, вочевидь, буде про жінок. Знав же він, кого покликати в човен. Черговий трикутник, або, не дай боже, і цілий квадрат. 

Мілководні водойми мають одну чудову особливість: підводно-надводні рослини, такі як осока, очерет, лілії, серед рибаків просто лапухи, так, я не помилився, саме через "а". Так от, оце все різнотрав'я проростає прямо по плесу великими й малими островами. Іноді, під дією вітрів, ці острови відриваються від дна і стають плавучими. Проте їхня чудовість полягає точно не в плавучості, а в можливості стати невидимим. Такий собі ліс посеред озера. Тут і риба харчується і від вітру сховатися можна і від сторонніх очей. 

В одному з таких водяних "лісів" ми заякорилися. 

Я витягнув з наплічника термос з кавою, бо раз вже ми опинилися з людиною в одному човні, найперше слід познайомитися і горнятко гарячої кави тут буде гарним початком. Я подав руку першим: 

— Саша. 

— Віталік, можна Віто. 

— А чому Віто? 

— Бачив "Мерседес" на березі? 

— Так, стояв якийсь бус білий, це твій? 

— Мій. 

— Тоді можеш називати мене Мороз, тільки це прізвище, машину з такою назвою ще не вигадали, хоча, було б непогано, довелось би купити. 

Ми по черзі надпили каву з кришки мого термоса. Вершково-полуничний смак. Віднедавна п'ю тільки її. Запаси вже закінчуються, а де взяти свіжу пачку – не знаю. Так вже сталося. 

Закинули вудочки. Віто дивився на поплавок і його очі скляніли, як це буває в небіжчиків, або людей, які заспано втикають в одну точку, абсолютно не розуміючи на що дивляться, оскільки їхній мозок переварює певну абстракцію, що ніяк не втілиться в форму чи думку. 

Поплавок Віталіка затанцював першим. 

⠀ 

— Віталь, в тебе клює, – легкий поштовх в плече вивів Віто з трансу. 

Через секунду перша краснопірка застрибала по вологому дереву плоскодонки. 

— Сань, ти будеш брати рибу? 

⠀— Краснопірку не буду, мені потрібен тільки лин. А ти що, теж не береш? 

⠀— Я б взяв, засушив. Вона любить тараньку, але це вже без потреби. — Чоловік, наче сережку, витягнув гачок з риб'ячої губи і кинув шоковану краснопірку назад у воду. 

— Хто вона? Слухай, в тебе хтось помер? Що за меланхолія, чи в тебе бодун? 

Віто глянув на мене прямим поглядом. Його зіниці розширились і темно-зелені райдуги очей зробились майже чорними, глибокими, здавалося, що їм властива своя антигравітація, або навпаки — гравітація, хотілось закрити їх долонею і не дивитися, аби не потрапити під дію гіпнозу. Я вперше бачив такі очі. 

— Не помер, а от я, здається, так. 

— Що ти мелеш? Який же ти мертвий, ти щойно рибу випустив. В тебе що депресія? 

— Саня, ти дивився Гарі Поттера. 

— Ну, дивився. 

— Там були такі істоти, Дементори, знаєш? 

— Знаю, витягували з людини душу. 

— Ну ось. 

— Послухай, я тобі не дівчинка якась, не треба косити під мутного тіпа, давай вже прямо розповідай, що в тебе сталося, а про Дементорів будеш комусь іншому заливати, ти ж наче не гімняр вже, скільки тобі? 

— Приблизно, як і тобі. Давай не будемо про вік, в даній ситуації він абсолютно не має значення. 

— Добре, нехай буде так. Розповідай. 

Віто, потягнувся до борта, підняв вудочку, змінив наживку, знову закинув в маленьке віконечко серед очерету і запитав: 

— Саша, ти одружений? 

— Так. 

— І як твої стосунки, все добре? 

— Хмм, цікаве запитання. Так, добре, як і в усіх, всяке буває, але загалом все тримається купи. 

— Як у всіх кажеш, а звідки ти знаєш, як у всіх? 

— Це типова відповідь, я ж не на прийомі у сімейного психолога і не хочу вдаватися в деталі. 

— А я б хотів. Мені цікаво, чи зберегли ви з дружиною відчуття, коли у вас все тільки починалося? 

️— Ми разом вже 15 років, я не те щоб відчуття не зберіг, я навіть мало що пам'ятаю з тих часів. Але натомість прийшли інші відчуття. Це ніби змінити бурхливий водоспад на рівнинну річку, де все спокійно і повільно тече, без порогів і перекатів, якщо по нашому, хоча часом і вони трапляються. 

— А для мене це основна цінність, розумієш?! — Різко відповів Віто. Настільки різко, що човен майже захитало. 

— Ти маєш на увазі медовий період? – запитав я. 

— Називай це як хочеш, але я готовий захищати ці відчуття до самої смерті. За свої цінності люди стоять горою, збирають мітинги, майдани, скидають, президентів, влаштовують кольорові революції, ведуть, врешті решт, криваві побоїща. І все заради чого? Заради того, що робить тебе живим, що надає сенсу. 

Я задумався. Витримав паузу. Не хотілось його образити. Та все ж: 

— Віто, ти або ідіот, або безнадійний романтик, хоча, загалом (кажучи), це одне й те саме. Всі ті речі, які ти перелічив, люди роблять за гроші. Хоча, в одному я з тобою згоден: свої цінності потрібно захищати, наприклад можливість половити рибу, бо лише ти їхній безпосередній носій, і кому, як не тобі, за них стояти горою. Головне при цьому, аби захист не перетворився на напад, і щоб ніхто не постраждав.