Максим Голубєв - Колісниця для Богів, Максим Голубєв

— Невже я це уявляю? — пробурмотів він, торкаючись пальцем різьблення на одній із пластин.

І тут у майстерні ніби щось змінилося. Кристал на столі засяяв теплим світлом, і тіні від інструментів на стінах почали рух, утворюючи незрозумілі візерунки.

— Це все насправді, — пролунало десь за спиною.

Богдан різко обернувся, серце гучно закалатало. Біля гончарного кола стояв незнайомець: високий, міцної статури, із густою бородою, зав’язаною в косу. Його одяг був дивним — поєднання простих шкіряних ременів, металічних пластин і домотканини. У руці він тримав молот, що відбивав світло кристала.

— Хто ти? І як ти тут опинився? — Богдан інстинктивно схопився за лопату, що стояла поруч.

Незнайомець посміхнувся, але в його погляді було щось величне і трохи лякаюче.

— Кинь лопату, хлопче, вона не допоможе. Я Гоібніу. І, скажу чесно, вже давно чекав цього моменту.

— Чекав? Моменту? — Богдан не відпускав лопати, але вже не намагався підняти її. — Що це все означає? Ці пластини, цей кристал… ти теж із печери?

Гоібніу засміявся, звук його голосу був низьким і трохи гудів, ніби ковальський горн.

— Печера — лише сховище, а не моє місце. Але те, що ти знайшов, — частина справи, яку я почав багато століть тому. І тепер ти маєш її завершити.

— Я? — Богдан підняв брови, відчуваючи, як обурення змішується зі страхом. — Послухай, я коваль і трохи гончар, але якщо ти хочеш, щоб я розгадав якісь магічні загадки, це не до мене.

Гоібніу підійшов, поставив молот на підлогу і сперся на нього, ніби на костур.

— Ти — коваль, і це найголовніше. Твої руки вже знають, що робити. І твоє серце також. Ти думаєш, що випадково натрапив на цю печеру? Пластини й кристал знайшли тебе. І я тут, щоб допомогти тобі. Разом ми створимо колісницю, яка завершить стародавню справу. Ти станеш частиною історії, Богдане.

Ім’я пролунало так, ніби він знав його усе життя. Богдан, раптом відчувши дивну довіру, але задав ще одне питання:

— Колісниця? Для чого?

Обличчя Гоібніу стало серйозним.

— Для богів, хлопче. Але подробиці ти дізнаєшся згодом. Спочатку — справа. І скажу одразу, легко не буде.

— Ти маєш зрозуміти, — сказав він, дивлячись прямо у вічі Богдану, — світ, у якому ти живеш, завжди був частиною більшого порядку. Люди, боги і фомори — три світи, які колись співіснували. Але гармонію було порушено.

— Гармонія? Фомори? — Богдан обережно торкнувся пластини. — Я про це ніколи не чув.

Гоібніу всміхнувся сумно.

— Ти і не міг чути. Більшість того, що було, зникло разом із часом. Але Карродун... Тисячі років тому це місто було домом для найкращих майстрів. Ковалі, теслі, ремісники — вони створювали артефакти, які тримали баланс між світом богів і світом людей. Їхніми руками було створено чотири артефакти богині Дану, але п’ятий так і не завершили. Ця колісниця мала стати останнім ключем, який захистить цей світ.

Богдан слухав, затамувавши подих, ніби Гоібніу розповідав не про історію, а про долю.

— І тепер, — продовжив дух, — ти маєш завершити те, що було розпочато. Я навчу тебе, як.

Гоібніу підійшов до горна і провів рукою над ним. Полум’я, яке раніше ледве жевріло, спалахнуло яскравим золотавим світлом.

— Вогонь має бути твоїм союзником, — сказав він. — Слухай, що він шепоче. Метал розповість тобі, коли він готовий до форми, але ти маєш чути його. А тепер, глянь сюди.

Він торкнувся однієї з пластин, і на її поверхні почали проявлятися нові символи. Богдан побачив формули, схеми, які пояснювали, як змішувати метали для створення сплаву, що може утримувати магічну енергію. Гоібніу пояснював, як працювати з кожним елементом, як вкладати в нього не лише фізичну працю, а й частину себе.

— Метал пам’ятає, — говорив дух, його голос був рівним і твердим. — Він пам’ятає, що ти відчуваєш, коли працюєш. Якщо ти будеш зосереджений, сплав буде міцним. Але якщо допустиш страх чи сумніви, він розколеться.

Богдан почав роботу. Його руки, звиклі до ковальського ремесла, тепер здавалися більш чутливими. Він відчував, як метал змінюється під його ударами, ніби дихав разом із ним.

— Це більше, ніж ремесло, — сказав Богдан, витираючи піт із чола після чергового удару молота.

Гоібніу кивнув.

— Це магія. І ти вже її відчуваєш.

Робота тривала до пізнього вечора. Полум’я в горні згасало, а Богдан вже відчував, як тіло важчає від утоми. Він обережно прибрав пластини на стіл, накрив кристал мішковиною, ніби намагаючись сховати його від сторонніх очей.

— На сьогодні досить, — промовив він, зачиняючи двері майстерні.

Гоібніу зник, не попрощавшись.

Вдома його чекала проста вечеря: хліб, сир і чашка теплого молока. Їжа здавалася смачнішою, ніж зазвичай, можливо, через втому, можливо, через дивні події дня.

Повечерявши, він ліг спати. Ніч була тиха, майже неприродньо спокійна. Богдан спав, але щось гнітило його навіть уві сні.

Раптом різкий звук, схожий на тріск дерева, змусив його прокинутися. Богдан сів на ліжку і прислухався. Здавалось, що все спокійно, але відчуття тривоги не зникало.

— Майстерня, — прошепотів він, встаючи й хапаючи ліхтарик.

Надворі було темно, лише місяць кидав тьмяні відблиски. Підходячи до майстерні, Богдан помітив, що двері прочинені, хоча він зачинив їх перед сном.

— Хто тут?! — гукнув він, увімкнувши ліхтарик.

У відповідь — тиша. Але всередині, у світлі ліхтаря, він побачив рух: тінь промайнула вздовж стіни, а за мить кристал, що лежав на верстаку, зник у чиїйсь величезній, схожій на лапу, руці.

— Гей! Стій! — Богдан кинувся вперед, але було вже пізно.

Тіні пересувалися хаотично, а в повітрі стояв запах вологої землі та чогось старого, гнилого. Богдан завмер, коли побачив величезну, перекручену постать, яка вистрибнула у відкрите вікно, тримаючи кристал. Істота була схожа на щось, що не мало б існувати: згорблена спина, довгі викривлені кінцівки, а очі горіли зловісним червоним світлом. Богдан відчув холодок по спині. Хто чи що це могло бути?