Олександр Дюма - Граф Монте-Крісто

— Так, але ж його не затвердили ні ви, ні ваш компаньйон, пане Моррелю.

— А чом би це нам не лишити його капітаном? — сказав судновласник. — Щоправда, він замолодий, але начебто відданий справі й дуже досвідчений.

Данґлярове обличчя спохмурніло.

— Перепрошую, пане Моррелю, — сказав Дантес, підходячи, — якір опустили, і я до ваших послуг. Ви начебто гукали мене?

Данґляр відступив на крок.

— Я хотів вас запитати, чому ви заходили на острів Ельба?

— Сам не знаю. Я виконував останню волю капітана Леклера. Перед смертю він звелів мені доправити пакет маршалові Бертрану.

— То ви його бачили, Едмоне?

— Кого?

— Маршала.

— Авжеж.

Моррель озирнувся й одвів Дантеса убік.

— А як імператор? — жваво запитав він.

— Здоровий, наскільки можу я судити.

— То ви і його бачили?

— Він зайшов до маршала, коли я в нього був.

— І ви балакали з ним?

— Та то він зі мною балакав, — усміхнувшись, відказав Дантес.

— І що він вам казав?

— Запитував про корабель, про час відбуття до Марселя, про наш курс, про вантаж. Гадаю, якби корабель був порожній і належав мені, то він ладен був би придбати його; та я сказав, що лише тримаю місце капітана і що корабель належить торговому дому «Моррель і син». «А, знаю, — сказав імператор, — Моррелі — судновласники з роду в рід, і один Моррель служив у тому самому полку, що і я, коли ми стояли у Валянсі».

— Правда! — з утіхою вигукнув господар судна. — То був Полікар Моррель, мій дядько, що дослужився до капітана. Дантесе, ви скажете моєму дядькові, що імператор згадував про нього, і ви побачите, як старий буркотун заплаче. Ох, — провадив судновласник, приязно ляскаючи молодого моряка по плечу, — ви добре вчинили, Дантесе, що вволили останню волю капітана Леклера й зупинилися біля Ельби; хоч, якщо дізнаються, що ви доправили пакет маршалові й розмовляли з імператором, то вам це може зашкодити.

— А як же це воно може зашкодити мені? — запитав Дантес. — Я навіть не знаю, що було в пакеті, а імператор ставив мені запитання, які поставив би першому-ліпшому зустрічному. Та дозвольте, ось уже прибули карантинні й митні чиновники...

— Ідіть, ідіть, любий мій!

Юнак пішов собі, і тут-таки підійшов Данґляр.

— То як? — запитав він. — Пояснив вам Дантес, чому заходив до Порто-Феррайо?

— Авжеж, любий Данґляре.

— Ага, тим ліпше! — відказав той. — Прикро бачити, коли товариш не виконує свого обов’язку.

— Дантес виконав свій обов’язок, і йому нема чого закинути, — заперечив господар судна. — Це капітан Леклер звелів йому зупинитися коло Ельби.

— До речі, про капітана Леклера... він віддав вам його листа?

— Хто?

— Дантес.

— Мені? Ні. Хіба у нього був лист?

— Мені здалося, що, крім пакета, капітан дав йому ще й листа.

— Про який пакет ви кажете, Данґляре?

— Про того, що його Дантес одвіз до Порто-Феррайо.

— А звідки ви знаєте, що Дантес одвозив пакет до Порто-Феррайо?

Данґляр зашарівся.

— Я проходив повз капітанову каюту і бачив, як він оддав Дантесу пакет і листа.

— Він мені нічого не казав, та якщо в нього є лист, то його мені передасть.

Данґляр замислився.

— Якщо так, пане Моррелю, то прошу вас, не кажіть про це Дантесові. Я, либонь, помилився.

Тієї миті молодий моряк повернувся. Данґляр знову відійшов.

— То що, любий Дантесе, ви вже вільні? — запитав судновласник.

— Так, пане Моррелю.

— Хутко ж ви закінчили всі справи!

— Авжеж, я вручив митникам списки наших товарів, а з порту надіслали з лоцманом чоловіка, якому я й передав ваші папери.

— То вам тут уже нема чого робити?

Дантес швидко роззирнувся навкруги.

— Нічого, все гаразд, — сказав він.

— То гайда обідати до нас.

— Перепрошую, пане Моррелю, та передовсім я мушу побачитися з батьком. Дякую вам за честь...

— Правильно, Дантесе, правильно. Знаю, що ви добрий син.

— А мій батько, — нерішуче спитав Дантес, — він здоровий, ви не знаєте?

— Гадаю, здоровий, любий Едмоне, хоч я його й не бачив.

— Так, він весь час сидить у своїй кімнатці.

— Це свідчить принаймні, що він без вас ні в чому не мав потреби.

Дантес усміхнувся.

— Батько мій гордий, і якби він у чомусь і мав потребу, то ні в кого на світі, крім Бога, не попросив би допомоги.

— Отож, відвідавши батька, ви, сподіваюся, прийдете до нас?

— Ще раз перепрошую, пане Моррелю, та в мене є ще один обов’язок, який для мене так само дорогий.

— Ох, я й забув, що в Каталянах дехто чекає на вас так само нетерпляче, як і ваш батько, — красуня Мерседес.

Дантес усміхнувся.

— Он воно що! — провадив господар судна. — Тепер я розумію, чому вона тричі приходила допитуватися, чи скоро прибуде «Фараон». А нехай йому, Едмоне, ви щасливі, подруга у вас хоч куди!

— Не подруга вона мені, — поважно сказав моряк, — а моя наречена.

— Деколи це те саме! — зареготав судновласник.

— Не для нас, — відтяв Дантес.

— Гаразд, Едмоне, я вас не тримаю. Ви так добре облаштували мої справи, що я мушу дати вам час на улаштування ваших. Може, вам треба грошей?

— Ні, не треба. У мене лишилася вся платня, яку я одержав під час плавання, тобто майже за три місяці.

— Ви ретельний чоловік, Едмоне.

— Не забувайте, пане Моррелю, що батько мій убогий.

— Так, так, я знаю, щоб ви добрий син. Ідіть до батька. У мене теж є син, і я дуже розгнівався б на того, хто після тримісячної розлуки завадив би йому побачитися зі мною.

— То ви дозволите? — уклонившись, запитав юнак.

— Ідіть, якщо вам більше нічого мені сказати.

— Та нічого.

— Капітан Леклер перед смертю не давав вам листа для мене?

— Він не міг писати; та ваше запитання нагадало мені, що я мушу попросити у вас відпустки на два тижні.

— Для весілля?

— І для весілля, і для мандрівки до Парижа.

— Будь ласка! Ми будемо розвантажуватися тижнів із шість і вийдемо в море не раніше, ніж місяці за три. Та за три місяці ви повинні бути тут, — провадив судновласник, ляскаючи молодого моряка по плечі. — «Фараон» не може йти в плавання без свого капітана.

— Без капітана! — вигукнув Дантес, і очі його радісно засяяли. — Обережніше кажіть це, пане Моррелю, бо зараз ви відповіли на найбільш потаємні надії моєї душі. Ви хочете призначити мене капітаном «Фараона»?

— Якби я був сам, любий мій друже, то простягнув би вам руку і сказав: «Домовилися!» Та в мене є компаньйон, а ви знаєте італійське прислів’я: «Chi ha compagno ha padrone»[1]. Та половину справи вже зроблено, тому що один із двох голосів уже за вас. А завоювати для вас другий — то вже моє діло.

— О пане Моррелю! — вигукнув юнак зі сльозами на