Агата Крісті - Убивство в будинку вікарія

я цього не помічаю. Тож вона пішла геть і, думаю, понесла свої проблеми до полковника Протеро, який має звичку здіймати бучу з будь-якої реальної чи вигаданої причини. Тож він здійняв її й тоді, коли вислухав місіс Прайс Рідлі. Але, на превеликий жаль, він здійняв галас у середу. А саме в середу вранці я викладаю в денній церковній школі, тому перебуваю у вкрай напруженому нервовому стані, який не відпускає мене протягом решти дня.

– Думаю, він побачив у цьому можливість трохи розважитися, – сказала моя дружина з таким виглядом, ніби хотіла подивитися на справу неупередженим поглядом. – Ніхто не підлещується до нього, називаючи його «мій любий вікарію»2, і не вишиває жахливих капців та шкарпеток, щоб подарувати йому на Різдво. І дружина, і дочка вже ситі ним по саме нікуди. Тож я думаю, він щасливий відчути, що десь вважають його важливим.

– Протеро не повинен поводитися так нахабно, – сказав я з роздратуванням у голосі. – Не думаю, щоб він зрозумів, до яких ускладнень може призвести сказане ним. Він хоче перевірити всі церковні рахунки, щоб з’ясувати, чи не було розтрат. Він так і висловився – «розтрат»! Невже він натякає на те, що я краду церковні гроші?

– Ніхто тебе ніколи ні в чому досі не запідозрив, любий, – сказала Ґрізельда. – Ти настільки вищий за всі підозри, що гріх не скористатися з такої чудової нагоди. Я хотіла б, щоб ти привласнив гроші, пожертвувані на місіонерську діяльність. Терпіти не можу місіонерів і завжди ненавиділа їх.

Я вже наготувався висварити дружину за почуття, не гідне християнки, але в цю мить увійшла Мері з наполовину сирим рисовим пудингом. Я не вельми рішуче запротестував, але Ґрізельда сказала, що японці завжди їдять недоварений рис, і тому мізки в них працюють як належить.

– Я переконана, – сказала дружина, – що якби ти їв такий рисовий пудинг від сьогодні до кінця тижня, то в неділю виголосив би проповідь, якої ми ще ніколи не чули.

– Не доведи, Боже, – сказав я, здригнувшись від жаху. – Протеро прийде завтра ввечері, і ми з ним переглянемо всі рахунки, – провадив я. – Мушу закінчити підготовку до свого виступу на ЧКАЦ3 сьогодні. Шукав цитату й так зачитався «Реальністю» каноніка Ширлі, що не зміг закінчити те, що почав. А що ти маєш намір робити сьогодні пополудні, Ґрізельдо?

– Мушу виконувати свій обов’язок, – відповіла Ґрізельда. – Обов’язок дружини вікарія. Чай із плітками о пів на п’яту.

– А кого ти запросила?

Ґрізельда почала загинати пальці з виразом показної доброчесності:

– Місіс Прайс Рідлі, міс Везербі, міс Гартнел і ту жахливу міс Марпл.

– А мені міс Марпл подобається, – сказав я. – Вона має, принаймні, почуття гумору.

– Найзлостивіша пліткарка в усьому селі, – не погодилася Ґрізельда. – Вона знає до найменших подробиць усе, що тут відбувається, – і з усього робить найгірші висновки.

Я вже сказав, що Ґрізельда значно молодша за мене. У моєму віці людина знає, що завжди справджується найгірше.

– Мене принаймні не чекай до чаю, Ґрізельдо, – оголосив Денніс.

– Негідник! – сказала Ґрізельда.

– Може, й так, але Протеро мене справді запросили на теніс.

– Негідник! – повторила Ґрізельда.

Денніс вирішив накивати п’ятами, а дружина і я ввійшли до мого кабінету.

– Я не надто собі уявляю, кого б іще покликати до чаю, – сказала Ґрізельда, сідаючи на мій письмовий стіл. – Доктора Стоуна й міс Крем, думаю, й, можливо, місіс Лестрандж. До речі, я заходила до неї вчора, але її не було вдома. Атож, я переконана, що нам слід покликати місіс Лестрандж до чаю. Її прибуття сюди оповите такою таємничістю – треба ж було купити тут будинок і майже не показувати з нього носа. Мені це нагадує якусь детективну історію. Знаєш, як ото пишуть: «Хто вона, ота загадкова жінка з блідим прекрасним обличчям? Яке її минуле? Ніхто не знає. У її вигляді є щось зловісне й моторошне». Думаю, докторові Гейдоку щось відомо про неї.

– Ти читаєш надто багато детективних романів, Ґрізельдо, – лагідно зауважив я.

– А ти? – відрубала вона. – Де тільки я не шукала «Пляму на сходах», коли ти сидів тут і писав проповідь. І нарешті увійшла до тебе, щоб запитати, чи ти її не бачив, і що тут знаходжу?

Мені вистачило сором’язливості, щоб почервоніти.

– Я натрапив на неї випадково. Мій погляд упіймав якесь випадкове речення і…

– Знаю я ці «випадкові речення», – сказала вона. І з переконливістю в голосі процитувала: – «І тоді сталася дивна річ – Ґрізельда підвелася, перетнула кімнату й палко поцілувала свого вже немолодого чоловіка».

Вона підкріпила свої слова діями.

– Ти вважаєш це дивною річчю? – запитав я.

– Звичайно, вважаю, – сказала Ґрізельда. – Невже ти не розумієш, Лене, що я могла б одружитися з міністром, із баронетом, із багатим промисловцем, з трьома молодшими офіцерами й лоботрясом із вишуканими манерами, а натомість обрала тебе? Це тебе зовсім не здивувало?

– Тоді – здивувало, – відповів я. – Я не раз запитував себе, чому ти так зробила.

Ґрізельда засміялася.

– Завдяки цьому я відчула себе так чудово, – промурмотіла вона. – Інші вважали мене особою просто прекрасною і, звичайно ж, дуже раділи б, якби домоглися мене. Але я поєдную в собі всі ті риси, які тобі вельми не до вподоби і які ти не схвалюєш, а проте ти не зміг встояти переді мною. Моє самолюбство такого не витримало. Адже набагато ліпше почуватися, що ти є потаємним і солодким гріхом для когось, аніж чимось таким, чим він може відверто пишатися. Через мене ти почуваєш себе ніяково, і, на твою думку, я весь час роблю щось не так, а втім ти кохаєш мене до нестями. Адже ти кохаєш мене до нестями, чи не так?

– О, звісно ж, я дуже до тебе прихильний.

– Облиш, Лене, ти мене кохаєш, і кохаєш до нестями. Ти пам’ятаєш той день, коли я затрималася в місті й надіслала тобі телеграму, яку ти не одержав, бо жіночка, що працювала на пошті, розродилася двійнею й забула надіслати її? Ти тоді мало з глузду не зсунувся, почав телефонувати до Скотленд-Ярду і взагалі зчинив неймовірний переполох.

Існують речі, згадувати про які буває вкрай неприємно. У тому випадку я повівся справді як останній йолоп. Я сказав:

– Якщо ти не заперечуєш, моя люба, то я хотів би повернутися до свого виступу в ЧКАЦ.

Ґрізельда роздратовано зітхнула, скуйовдила мені волосся, потім знову пригладила його і сказала:

– Я тебе не гідна, любий. Справді не гідна. Я заведу роман із художником. Я справді його заведу. І ти тільки собі уяви, який це спричинить скандал у парафії.

– У парафії вистачає скандалів і без твого роману, – лагідно нагадав я їй.

Ґрізельда засміялася, цмокнула мене і вийшла крізь засклені двері.

Розділ другий

Ґрізельду мені буває дуже важко терпіти. Після того як я з’їв ланч, я почував себе в чудовому настрої для того, щоб підготувати переконливу промову для виступу на зборах Чоловічої конгрегації англіканської церкви. Але тепер я був стривожений і схвильований.

А коли нарешті я втихомирив свої нерви й сів працювати, до мого кабінету заблукала Летиція Протеро.

Я недаремно вжив слово «заблукала». Мені доводилося читати романи, у яких молоді люди дихають бурхливою енергією – joie de vivre4 – чудесною