farculitsa - Відроджені з Попелу, farculitsa

— А тебе чого не покликали всередину? — Артур знову причепився до Джо.

Чоловік витягнув руки з кишень завеликого кожуха і двома пальцями вказав на свої очі, а тоді на Артура. Хлопець скривився.

— За нами дивишся? Ми тобі що, діти?

Джо ніяк не відредагував. Для нього вони й справді були ще дітьми. Якщо Артуру було трохи за двадцять, то Томмі й Тедді ледве виповнилось девʼятнадцять. 

— Гей ви, — покликав Оллі з-за дверей, — заносьте всередину!

У друкарні пахло чорнилами. Солодкуватий, майже пряний запах. Всередині темного приміщення — воно мало лише два вікна — стукотіли верстати. Пʼятеро хлопців діставали великі аркуші паперу і нарізали їх на менші вже на іншому верстаті. І хоча була тільки рання весна, сорочки на них були мокрі від поту.

Коннор, власник друкарні, провів Ґілберта до дальньої кімнати, що слугувала складом. Вказав на ящик з книжками.

— Осьо, — усміхнувся і зняв перший шар Горналів — алітерської релігійної книги, де були записані правила життя. Під ним у ящику було декілька десятків рушниць. — Все, як ти й просив. Два тижні тому з Ладиронії прийшли.

Ґілберт взяв в руки одну з рушниць і покрутив. Задоволений, поклав назад.

— Дякую, Конноре.

— Ви тут надовго?

— Пару днів і повернемось в Сафонію. Можливо зможемо набрати по дорозі ще з десяток хлопців.

— Лишитесь в Пʼяному півні?

— Як завжди.

Коннор помовчав трохи й зізнався:

— Маю проблеми з новим комендантом. З ним вже не домовишся як з паном Сурським. Королівець, генерал.

— Я чув щось таке в місті. Але ж ваша друкарня виконує багато замовлень алітерців. Чи тобі є про що переживати?

— Так-то воно так, але королівці вже раз приходили, — Коннор сів на ящик і звісив з нього свої короткі ноги. — Чує моє серце, що не до добра то все. То тут, то там когось шманають. 

— Потрібна допомога моїх хлопців? — уточнив Ґілберт.

— Можливо ви б наробили якогось шуму, а пан Сурський поїде в столицю і розкаже королю, що при ньому було тихо-спокійно.

— Це королівці, Конноре, — Ґілберт покачав головою. — Половина моїх хлопців полягли в Корії минулої осені через них. А ці ще зовсім молоді, не знають нічого. 

— А якщо якийсь вибух зробити? Біля ратуші. Ви ж мастаки в цьому.

Ґілберт важко зітхнув.

— Я прийду до тебе завтра, і ми обговоримо це.

На цьому вони потисли руки.