Лі Бардуго - Руїна та відновлення, Лі Бардуго

Чудовисько звалось Ізумруд, то був велетенський хробак, і дехто переконував, буцімто саме він викопав тунелі, що звивалися під Равкою. Страждаючи від нестримного голоду, він жер дрібнозем і гальку, дедалі глибше вгризаючись у нутрощі землі й шукаючи чогось, що нарешті наситить його, аж доки опинився занадто далеко й загубився в темряві.

Це була просто оповідка, проте люди в Білому Соборі все одно пильнували, аби не заблукати надто далеко від переходів, що тяглися навколо основних печер. У тьмяних тунелях цього мурашника лунали дивні звуки: стогони й незрозумілий гуркіт, холодні кишені тиші розтинало низьке сичання, що могло нічого не означати, а могло супроводжувати моторошні рухи довгого тіла, яке зміїлося близько до сусіднього коридору, вишукуючи нову здобич. У такі миті легко було повірити, наче Ізумруд досі десь живе, причаївшись, і очікує, коли його розбудить поклик героїв, і бачить у снах, як добряче пообідає, коли якесь безталанне дитя потрапить йому просто до рота. Такі потвори лише перепочивають, та ніколи не помирають.

Хлопець розповів дівчині цю історію, та й загалом нові оповідки, які йому вдавалося почути, переповідав їй у перші дні, коли його до неї пускали. Сідав біля ліжка, намагаючись змусити її поїсти, прислухався до болючого свисту в її легенях і розповідав легенди про приборкану могутніми Плиноробами річку, яку вони навчили долати товсті кам’яні шари в пошуках чарівної монетки. Хлопець шепотів історії про нещасного проклятого Пелєкіна, котрий тисячі років гарував із магічною сокирою, залишаючи по собі печери й переходи; самотня душа не шукала нічого, крім нагоди відволіктися, накопичуючи золото й коштовності, які не мала наміру витрачати.

Аж якось одного ранку, прийшовши до дівчини, хлопець виявив, що двері до її кімнати охороняють озброєні чоловіки. А коли він відмовився йти геть, вони потягли його від дверей, закувавши в ланцюги. Священник попередив хлопця, що віра подарує йому вмиротворення, а слухняність — можливість вільно дихати.

Замкнена в клітці дівчина лишилася на самоті з крапанням води й повільним гупанням власного серця і знала, що оповідки про Ізумруда не брешуть. Він проковтнув і перетравив її цілком, а в лункому алебастровому череві Білого Собору залишилася Свята.

***

Свята щодня прокидалася, чуючи, як скандують її ім’я, й щодня її армія більшала, лави розросталися, приймаючи до себе голодних і безпомічних, поранених солдатів і дітей, котрі ледве доросли до того, щоб тримати в руках гвинтівку. Священник розповідав юрбі, що одного дня вона стане королевою, і йому вірили. Проте її вкриті синцями загадкові прибічники дивували їх: гостроязика Верескунка з чорним, наче воронове крило, волоссям; Зруйнована в чорній молитовній шалі, з відразливими рубцями; блідий учений, котрий ховався десь зі своїми книжками й химерними інструментами. Це були жалюгідні недобитки її Другої армії — не те товариство, що пасує Святій.

Мало хто знав, що вона зламана. Сила, якою її благословило щось божественне чи ні, зникла, принаймні до неї було не дотягтися. Послідовників тримали на відстані від Святої, аби вони не бачили, що її очі перетворилися на темні западини, не чули, як налякано вона хапає ротом повітря. Рухалася Свята повільно, нерішуче, схожі на скалки кісточки в тілі були тендітні; та всі їхні надії покладалися на це хворобливе дівча.

А на поверхні володарював новий король зі своєю тіньовою армією й вимагав, аби йому повернули Заклинательку Сонця. Він погрожував і пропонував винагороду, та відповідь несподівано надійшла як виклик від злочинця, якого люди охрестили Повітряним принцом.

Він застряг над північним кордоном, скидаючи бомби на шляхи постачання продуктів і змушуючи Тіньового короля поновити торгівлю й подорожі Зморшкою, покладаючись виключно на прихильну долю й вогонь Пекельників, що відганяв чудовиськ. Подейкували, наче цей нахаба — принц Ланцов. А дехто стверджував, буцімто це фієрданський повстанець, який відмовився воювати пліч-о-пліч із відьмами. Та всі погоджувалися, що він таки має певну владу.

Свята гупала в ґрати своєї підземної клітки. Це була її війна, і вона вимагала свободи, аби стати до герцю. Священник відмовив їй.

Та він забув, що перш ніж стати Гришею і Святою, дівчина була привидом Керамзіна. І вони з хлопцем збирали секрети не гірше за Пелєкіна з його скарбами. Вони знали, що таке бути примарами і злодіями, як приховувати силу і збитки. Як і вчителі в герцоговому маєтку, священник вважав, наче знає дівчину й на що вона здатна.

Він помилявся.

Він не чув їхньої прихованої мови, не розумів хлопцевих намірів. Він не помітив миті, коли дівчина відмовилася вважати свою слабкість тягарем і перетворила її на маску.

Я стояла на вирізьбленому в камені балконі, розкинувши руки, тремтіла в дешевому вбранні й намагалася створити гарне видовище. Моя кефта була пошита з клаптів сукні, в яку я була вбрана того вечора, коли втекла з палацу, й крикливих завіс, що, за чутками, висіли колись у збанкрутілому театрі неподалік Сали. Прикрасами слугували підвіски з люстри у фоє. А гаптування на манжетах уже почало розпускатися. Давид і Женя старалися як могли, однак ресурси в підземеллі були обмежені.

З такої відстані фокус вдавався: золото спалахувало іскрами у світлі, яке немов лилося з моїх долонь і кидало яскраві спалахи на екстатичні обличчя моїх послідовників далеко внизу. А нагорі похизуватися можна було лише розпущеними нитками й фальшивим сяйвом. Типова я. Пошарпана Свята.

Голос Аппарата загуркотів Білим Собором, і натовп гойднувся, заплющивши очі й здійнявши долоні, — вони нагадували макове поле; руки, схожі на бліді стебла, розхитував невидимий вітер. Я повторила хореографію жестів, навмисно рухаючись так, аби Давид і той із Пекельників, хто допомагав йому сьогодні вранці, встигали прослідкувати за мною зі своєї кімнатки, захованої над балконом. Я страшенно боялася ранкових молитов, однак якщо вірити священникові, це окозамилювання було необхідне.

— Це твій дар людям, Санта-Аліно, — повчав мене він. — Це надія.

Але то була просто ілюзія, бліда