Роман Близнюків - Гра, Роман Близнюків

З самого ранку я відтягував час, щоб якомога довше побути в теплі. Якби хоч хтось був поруч, то б безперечно, міг відстрочити прогулянку аж до самого вечора. У моєму випадку, я здався вже по обіді. Жодні хитрощі проти совісті не діяли.

Снігу в цю пору випало зовсім небагато. Злегка припорошило мерзлу траву, дерева засліпило білим покривалом лише з одного боку, що дозволило мені зайти глибше за звичайне, з тією впевненістю, що за власними слідами сможу знайти дорогу назад. Невдовзі стемніло. Мені здалося, що надто швидко. Тут і вітер здійнявся. Він піднімав з землі опале листя і кружляв їх в чудернацькому танці. Ще й сніг пішов. Під місяцем здавалося, що з неба сиплеться срібляста крупа. Рвані хмари, несучись з великою швидкістю, то занурювали все в темряву, то відчиняли віконце, дозволяючи місячній доріжці висвітлити місцевість, а заодно й одного дурня на ній.