Uma Raposa - Персик, Uma Raposa

Персефона страждала. Дуже сильно. Адже все її життя враз обірвалось. І самогубство теж було не варіантом. Куди б вона після нього потрапила… Туди, де вже й так була?

Але одного разу сталось диво. Здійснюючи чергову спробу втечі, Персефона певно звернула не в той бік та натрапила на місце, котре ніяк не сподівалась побачити у світі мертвих.

Сад.

А скоріше – маленький парник із майже зів’ялими квітами, що скидались скоріше на дикий чагарник. Дівчина одразу здогадалась чиїх це рук справа, але… Він став її рятівним куточком. Шматочок землі з квітами, які дуже погано росли, попри все нагадували дім. Серце розривалось при цих спогадах, але кожного дня Персефона вперто рятувала їх наново. І себе разом з ними. Вони гнили та в’яли, а вона знову їх повертала до життя. День за днем…

Аж поки на ґанку її парничка не з’явився Аїд. Він мовчки взяв дівчину за руку і повів уже знайомим шляхом. Персефона пам’ятала кожен камінь на цій дорозі, кожну тріщину та вищербину у скелях. Кожну золотаву прожилку. Вона бігала цим лабіринтом сотні, тисячі разів і щоразу неодмінно опинялась у власному ліжку.

Вже на межі двох світів, коли перші сонячні промінці торкнулись її змарнілого тіла, він відпустив її та навіть трохи підштовхнув на вихід.

— Я не відмовляюсь від тебе… – тихо промовив Аїд. – Не зміг би… Тому й вчинив, як справжня потвора. Але… – він взяв її тонкі пальчики та міцно стис у руках. – Якщо захочеш знову обрати мене…

— І ти знімеш чари? – тихо спитала Персефона.

— Я не зможу… – ледь чутно відповів Аїд. – Єдине, що вдалось – послабити їх дію. Тому зараз…

Він поглянув кудись їй за спину і Персефона озирнулась. На галявині стояла мама…

— Якщо ти підеш зараз, то зможеш жити тут, у світі людей. Але знай – раптом вирішиш повернутись до мене… Я зміг зробити лише так… – слова давались тяжко. Наче просто з горла троянди проростали та чіплялися своїми шипами за оголені м’язи. – Ти зможеш лише кожні пів року виходити сюди. Гостювати у мами, а потім сили чар незмінно повертатимуть тебе до мене.

Персефона востаннє глянула на чоловіка та висмикнула пальці…

Але довго це тривати не могло. Занадто потерпала без його клятої посмішки. Колись вона обрала Аїда з власної волі. Пам’ять не давала забути про його мерзенний вчинок, але серце… Зрадливе серце пам’ятало, що вона відчувала, коли він її обіймав.

От і катається тепер туди й сюди… 

З часом світом поповзли оті легенди, зіпсовані на ніц людськими язиками. Перевернутий догори дриґом варіант їх з Аїдом складної історії стосунків. І це також бісило неймовірно. Проте… Вона сама обрала Аїда знову та повернулась у царство мертвих добровільно.

Загалом Персефона жалілась рідко. Між ними дійсно було кохання і вона бачила це кожного дня. В маленьких вчинках і в тому, як він про неї турбувався. А вона про нього. Та на житті, як на довгій ниві. І цього разу Аїд їй допік. Чорнявка вже й не пам’ятала чим саме, але назад шляху не було.

Персефона з гуркотом закрила валізу та схопилась за повідець.

— І Цербера я візьму з собою, – категорично заявила жінка. – Пес хоч вигуляється.

— Але…

— Поставиш на вході когось із власних посіпак! Все! Я до мами!

Жінка вділа повідець на велетенського триголового пса, що зараз злякано дивився то на неї, то на Аїда, потім поставила валізу на коліщатка і знову погуркотіла лабіринтом.

***

Серце калатало десь у горлі, а шлунок скрутило в тугий вузол від страху. Такої афери Персефона ще жодного разу не провертала. Десь у запалі сварки їй раптом спало на думку дещо зовсім скажене. Стрімка та виняткова ідея, неочікувана, як та блискавка. Якщо вона не може покинути Аїдове царство, то може взяти те із собою. Маленьку частинку його.

Дихання жінки раптом стало уривчастим від хвилювання. Попереду виблиснули перші сонячні промінчики. Ті з найсміливіших, що змогли впасти аж на таку глибину. Ще кілька метрів і Персефона опинилась перед проходом, що з'єднував світ людей та мертвих. Чорнявка зробила глибокий вдих, потім знову здмухнула з чола неслухняне кучеряве пасмо і поглянула на пса. Вона лагідно погладила одну з голів, а іншу потріпала за вухом.

— Ну що, допоможеш? – невпевнено спитала вона у пса і той фиркнув у відповідь. – Але раптом все вдасться, таткові про це ми ані чичирк…

Пес знову фиркнув та міцніше став на величезні лаписька.

— Ну… Або пан, або пропав…

І міцно схопившись однією рукою за повідець, а іншою – за валізу, Персефона зробила крок вперед.

***

Аня сиділа на лавці та розкидала довкола себе зернята соняха, якими чомусь гребував її домашній папужка. Коло ніг дівчини ходили заклопотані голуби, а сама вона зачаровано споглядала, як на Дніпрі потроху скресає крига. Бурульки стрімко танули та дзеленчали краплями якусь веселу пісеньку, а сонце незмінно виблискувало в них, перетворюючи на маленькі діаманти. Повітря пахло інакше й Аня зловила себе на думці, що зовсім не очікувала відчути аромат весни на самому початку лютого. На лавці ліворуч сиділа ефектна чорнявка у довгому, червоному, лакованому пальті та темних окулярах. Вона підставила лице сонечку та так натхненно вигрівалась у його променях, що Аня мимоволі замилувалась незнайомкою, котра тепер нагадувала їй велику вогняну кішку. Поряд з жінкою ліниво позіхав пес з якоюсь непропорційно великою головою і дівчина посміхнулась. Яких тільки порід не виведуть…

Аня широко втягнула носом нове повітря та сипнула голубам ще одну порцію зернят. 

— От і весна… – промовила дівчина, навіть не помітивши, що сказала це голосніше ніж очікувала.

Незнайомка повернулась, опустила окуляри на самий кінчик витонченого носа та поглянула на неї своїми пронизливими зеленими очима.

— Ви щось спитали? – поцікавилась вона.

Аня на мить знітилась.

— Я… Ні… – пробурмотіла дівчина, а потім ніяково посміхнулась та продовжила вже голосніше. – Я просто кажу, що весна цьогоріч рання.