Анітка Санніфео - Спадок Баби Яги, Анітка Санніфео

– Вітаю, господарю! – промовила я до нього. – Ласкаво прошу, – посміхнувся дід. – Дякую, Єсеніє, що відгукнулася на мій лист. Я оторопіла. Звідки він знає про мене? – Е-е-е, – лише вигукнула я. – Давненько чекаю я на справжню спадкоємицю цього будинку... – У листі було вказано про аукціон... – розгубилася я від такої заяви. Яка з мене спадкоємиця? – Так і є. За моїм оголошенням сюди приїжджають багато людей, охочих отримати разом з будинком примарний скарб. За нього готові дати великі гроші. Але не кожен може потрапити всередину... Це може зробити лише справжній спадкоємець. Так вже вирішила його колишня власниця.

Спадок Баби Яги

Звірившись ще раз з Гугл картою я остаточно впевнилася в тому, що я або заблукала, або...

Втім, сама винна. Одразу ж було зрозуміло, що той лист з оголошенням звичайнісінький спам! І чому тільки поперлася в таку далечінь?! Чому повірила? І сама не знаю. Просто відчула, що маю сюди поїхати.

Я ще раз оглянулася, сховала телефон в кишеню та пішла назад, в бік траси, де залишила свою автівку. Треба просто прийняти власну наївність та більше ніколи не вірити сумнівним оголошенням!

Вперше дивний лист прийшов мені на email ще тиждень тому, пізно ввечері. Я вже лягала спати, коли телефон озвався характерним звуком вхідного повідомлення.

«Аукціон! Продається старий будинок... Стартова ціна $1. Будинок продається наосліп, як є, ви не побачите його зсередини, допоки не сплатите вартість. Запрошуємо взяти участь в нашому аукціоні! Можливо, саме ви станете власником скарбу, що захований всередині!»

«Фігня якась», – подумала я, відправила лист у кошик та відклала телефон.

Зранку я знову виявила на пошті вхідне повідомлення з тим самим змістом. Ба, більше, такий саме лист, але вже у звичайному білому конверті, чекав на мене у поштовій скриньці моєї квартири. І навіть моє ім'я зазначено! Зовсім ці спамери знахабніли!

Зрозуміло, що я викинула й цей лист. Але, думаєте, на цьому все? Та де там! Епопея з листами продовжувалася весь тиждень! Мене буквально завалили ними. Я вже й блокувала відправників, й пароль від gmail про всяк випадок змінила... Але кожного дня я отримувала той самий лист знову й знову.

Сьогодні зранку я отримала черговий лист, де великими літерами було зазначено:

«ОСТАННІЙ ШАНС! Будинок за $1...».

Якась невідома сила просто змусила мене сісти в машину та поїхати за 100 км від міста у сільську місцевість, де був розташований той самий будинок.

Тільки от окрім лісу ніякого села тут не було видно. Чи то координати в листі хибні, чи дійсно розводняк на лоха, на який я повелася – окрім мене придбати старий будинок у місцевості, що розташована на краю світу, не було.

– Ніколи більше на подібне не поведуся! – запевняла саму себе, аж раптом помітила стежку, що йшла праворуч. Я могла заприсягтися, що ще хвилину тому її не було!

Цікавість взяла гору. Доволі широка стежка вела мене зовсім не на трасу, а в східну частину ліса. Не встигла я пройти й пари десятків метрів, як прямо з-під землі виріс камінь. Я озирнулася назад, а за моєю спиною замість стежки стоять високі дерева.

– Що за чортівня! – скрикнула я.

Паніка наростала з кожною хвилиною. Навколо стояла дзвінка тиша. Ні души навколо. Навіть співу пташок не чути. Небо затягнуло хмарами. Ось-ось дощ піде.

Раптом на каменю почали проявлятися спочатку дивні знаки, а за ними й написи:

– Праворуч підеш – коня втратиш...

– Ліворуч підеш – долю свою знайдеш...

– А прямо підеш...

Що буде, якщо продовжувати шлях прямо, так і залишилося загадкою. Коня у мене не було, хіба що моє стареньке авто – такий собі сучасний кінь, й втрачати його не хотілося. Я ще кредит за нього не виплатила. Доля? Що це таке? Я не знала відповіді. Крім того, що ця доля явно була не на моєму боці. Я рано втратила батьків. Інших родичів ніколи не знала. З підліткового віку я працювала, щоб забезпечити себе їжею та елементарними предметами гігієни.

Хай що буде, але піду я за тою примарною долею. І як тільки подумала, з'явилася ліворуч від мене стежка – охайна, викладена круглими білими камінцями.

А трохи далі, попереду, височився будинок. Старенький, двоповерховий будинок з широкою терасою. Дах та стіни вкриті мохом, але у вікнах горить світло.

Дивина...

Чи не той це будинок, який я шукала? Не такий він вже старий та занедбаний, як мені вважалося. Від радості я аж в долоні плеснула та побігла вперед.

Біля будинку на лавці сидів чудернацький дід у темних штанях, білій вишитій сорочці, в солом'яному капелюсі та уважно дивився на мене.

– Вітаю, господарю! – промовила я до нього.

– Ласкаво прошу, – посміхнувся дід. – Дякую, Єсеніє, що відгукнулася на мій лист.

Я оторопіла. Звідки він знає про мене?

– Е-е-е, – лише вигукнула я.

– Давненько чекаю я на справжню спадкоємицю цього будинку...

– У листі було вказано про аукціон... – розгубилася я від такої заяви. Яка з мене спадкоємиця?

– Так і є. За моїм оголошенням сюди приїжджають багато людей, охочих отримати разом з будинком примарний скарб. За нього готові дати великі гроші. Але не кожен може потрапити всередину... Це може зробити лише справжній спадкоємець. Так вже вирішила його колишня власниця.

– Чому ж ви думаєте, що саме я його спадкоємиця? – продовжила розглядати будинок та дивного старого я.

Дід зіщулився, але нічого не відповів. Лише спитав:

– Скільки ти готова віддати за право володіння цим будинком, Єсеніє?

Від цього питання я геть розгубилася. Насправді у мене не було грошей на купівлю будинку. Я винаймала крихітну кімнату в спальному районі нашого невеликого містечка. Скромної зарплатні ледь вистачало на оренду та найнеобхідніші речі. Я зітхнула, поміркувавши скільки насправді може коштувати така нерухомість. Ні, я не могла собі цього дозволити. Дарма тільки витратила час та приїхала сюди.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍