Олена Гриб - "Каселона". Шалений рейс, Олена Гриб

Отже, дозвольте відрекомендуватися знову.

Катерина (Котя).

Студентка ветеринарії (у далекому минулому).

Працівниця найнижчої категорії з усіх можливих (до сьогодні).

Жертва чи то міжчасового, чи міжпросторового експерименту.

З третьої ранку незрозуміло якого за земним літочисленням року, місяця та числа – примара.

***

/Онікс-6, через три роки/

– Семе, клянусь, воно нормальне! – Чоловік за тріснутим прилавком підсмикнув довгі широкі рукави і склав засмаглі до чорноти руки в благальному жесті. – Всі функції в нормі, програмне забезпечення стандартне, жодних модифікацій не проводилось. Один із перших екземплярів нової моделі! Абсолютний ексклюзив!

– Воно прямо зараз малює зеленого кота, Нікале. Повір, воно не нормальне.

Торговець так різко підхопився з рипучого пластикового стільця, що зачепив головою яскраву електронну вивіску. Вогники мигнули, від «Барахолка Ніка» залишилося кумедне «холка Ніка», проте він не звернув уваги на несправність.

– Це така фішка! – сплеснув у пухкі долоні й аж перегнувся через прилавок, вказуючи на товар. – Імітація творчої особистості. Останній писк моди, друже! Ну чому ти вагаєшся? Невже й справді ніколи не мав справ зі штучним інтелектом?

Сем здригнувся, пригладив короткий їжачок попелясто-сірого волосся:

– Свого вистачає. І не наполягай, мені ця іграшка задарма не потрібна.

– Я ж і не віддаю її безплатно! Змилуйся, га? Знаю, мій борг виріс… Нема чим розплатитися, розумієш? Глянь! – Нікал повернув до гостя магазинчика екран комп’ютера, заляпаний бризками якоїсь їжі. – Немає прибутку! Взагалі! Відколи закрили туристичну трасу на Онікс-12, ти – третій відвідувач за місяць. Візьми кіборга як оплату! Будь ласка!

Торговця навряд чи можна було запідозрити у нещирості. Весь вигляд крамнички аж волав про те, що відвідувачі тут – величезна удача, а їхні гроші – рідкість небачена. Обшарпаний прилавок, брудна підлога, кошмарне освітлення, напівпорожні полиці… Диво, що Нікал ще тримався. Не інакше як він сам був своїм головним клієнтом.

– Я в курсі, що готівки в тебе вдень з вогнем не знайдеш. – Сему довелося нахилитись, щоб не зачепити маківкою вивіску, яка мерехтіла від перепадів напруги. – Гаразд, давай консервами.

– Де? Де ти бачиш консерви? – закотив виразні очі власник барахолки. – Ну? Покажи мені!

– Добре, тоді будь-якими продуктами.

– А мені що накажеш їсти? Пластик? Це така помста, так? За те, що навів на тебе інспекцію? Я ж вибачився! Скільки можна дутися?

«Поки не поверну ліцензію, а не поверну я її ніколи», – Сем ще раз оглянув магазинчик і подумки визнав: цінності тут не має нічого.

– Вибирай, Нікале: їжа, паливо чи запчастини. Якщо ні, я продам твої борги колекторам, щоб отримати хоч щось.

Заломити руки і почати скаржитися на життя торговець не встиг. Пошкрябані зсередини і розмальовані графіті зовні автоматичні двері роз’їхалися з несамовитим скреготом, впускаючи втомленого чоловіка в примітній сіро-блакитній уніформі місцевої поліції.

– Олександр Райс? – запитав він, витріщаючись на єдиного відвідувача магазину.

Той кивнув:

– Чим можу допомогти, офіцере?

– Ідентифікаційну картку, будьте ласкаві.

Сем, трохи забарившись, витяг документи і простяг служителю закону, намагаючись не дивитися на фотографію. Там він усміхався як останній ідіот. Демонстрував рівні зуби і ямочки на щоках. Усього три роки минуло, але тепер лише комп’ютер упізнавав на крихітному фото власника картки, та й то системи інопланетних рас часом підвисали.

Ось і поліцейський з підозрою розглядав пошарпаний пластик. Мабуть, сумнівався, що зарослий щетиною чоловік невизначеного віку та роду занять справді двадцятивосьмирічний Олександр Райс, уродженець Аріппи, особливі позначки – власник пасажирського зорельоту «Каселона», запису про наявність ліцензії на перевезення пасажирів нема.

– Перевірте сканером, я звик, – буркнув Сем, якого такі процедури завжди дратували.

Офіцер віддав документи назад:

– Співчуваю, Райсе. Маю повідомити кілька сумних новин.

Кілька? Та ще й сумних, а не неприємних? Це насторожувало. На добрі звістки Сем перестав сподіватися вже давно, проте й приводу для смутку не очікував. Близьких родичів у нього не було, друзів у цій частині Галактики – тим паче. Але владі, очевидно, видніше.

– Нікал заборгував стільком людям, що мені доведеться стати в чергу? – припустив, криво посміхаючись. – Нічого, зачекаю. Зате відсотки зростуть.

– В’ячеслава Майцева, техніка з «Каселони», сьогодні вранці було вбито у п’яній бійці.

Обличчя Сема не здригнулося:

– Контракт Майцева закінчувався наступного тижня, і продовжувати його я не збирався. Вам не вдалося мене засмутити, офіцере.

Поліцейський насмішкувато хмикнув і нагадав: