Вікторія Токар - Білий кіт шукає відьму, Вікторія Токар

Білий кіт зустрічає сестру

Вулички рясніли теплими осінніми барвами. Навіть від легких поривів вітру листя зривалося з дерев і пускалося у танок, плавно долітаючи до землі. Природна краса перепліталася з декораціями до Геловіну. Сотні гарбузів з ліхтариками попритулялися ледь не біля кожної будівлі. А ще привиди, кажани, павуки з павутиною, скелети та інші страховиська, справжні аналоги яких здатні налякати багатьох людей.

Білий кіт крокував вздовж дороги, милувався і думав. Силувався вигадати, як йому нарешті пофарбуватися у чорний колір. Ще й так, аби не постраждати, як це не раз траплялося, та виглядати переконливо навіть перед відьмами.

— Агов, як там тебе? Нявчик? Котявчик? — почув він позаду себе знайомий голос, який, проте, вже майже забув. — Чи просто Невдаха?

— Арієль? — прогарчав. — Чи просто Пральний Порошок?

— Як дотепно! Правда на порошок ти більше схожий.

Чорна кішка гордовито обійшла його по колу. На її шиї красувався темно-бордовий ошийник з золотистим кулоном у формі серця. Три роки тому вона отримала його від відьми. Тоді новоспечена помічниця чаклунки обіцяла своїй мамі Лейлі та молодшому брату, що обов’язково потурбується про них. Однак, минув час, а Арієль так нічого й не зробила для своєї сім’ї.

— Чого тобі треба? Місяцями не з’являєшся перед очима, то краще б взагалі ніколи не показувалася. Зрадниця!

— Зате я не живу у старому підвалі й маю ім’я, братику.

— Мама каже, що коту не потрібно бути названим людиною, аби лишатися справжнім котом.

— А ще що вона тобі каже? — Арієль розсміялася. — Бува, не рекомендує продемонструвати величезні нещасні оченята перед простими смертними? Продати свою честь за пачку корма сумнівної якості?

— Я не збираюся тебе слухати, — стрімко пішов вперед, але сестра його наздогнала.

—  Та годі тобі кичитись. Я ж до тебе по-сімейному… — кішка сіла перед ним та взялася вилизувати лапку. — Ти й сам розумієш, що на звичайних людей покладатися зась. Інакше не намагався б почорніти й знайти відьму.

Її брат зніяковів. Він не знав, що ославився так, що чутки аж до блудної сестри докотилися. Та нічого, ще вони всі побачать, хто сміється останнім! Втім, сказане крити нічим.

— До чого ти ведеш?

— Вирішила допомогти тобі.

— А тобі який зиск?

— Хочу, аби ти нарешті отримав те, що хочеш, і допоміг нашій мамі, — голос Арієль прозвучав так щиро й з нотками суму, що брат майже повірив їй. Однак, швиденько нагадав собі, як вона вчинила з сім’єю всього кілька років тому.

— Ага, так я й повірив. Ти сама могла це зробити, аби хотіла.

— Ну, гаразд, розкусив, — зверхність миттєво витіснила навіть найменші натяки на брехливий сум. — З мене вже навіть подружки сміються через твої дурощі. Відьмина кішка — родичка городника, сестра леприкона, — почала насуватися на брата, її зіниці звужувалися. — Арієлька, смоляна сімейка… Ти хоч знаєш, як мене дістали ті кпини?!

Оце вже більше скидається на справжні мотиви зрадниці. Безкорисна допомога, а тим більше піклування про близьких — точно не про неї.

— А леприкони тут до чого? — запитав, аби трішки понизити градус напруги, хоча й не без остраху.

— Забувся, як тебе пофарбували у всі кольори веселки й прозвали Веселковим котищем? А мені капали на мізки питаннями про те, коли ти нарешті приведеш до золота [2].

Білий кіт одразу пожалкував про своє запитання. Подумки подякував своїй густій шерсті, під якою не видно, як він червоніє. Бідолаха заледве пережив те тотальне цькування вуличними котами. Спогади давили, але це не означає, що сестрі варто знати про те, що вона змогла зачепити за живе.

— Припустімо, я тобі повірю. Яким чином ти мені допоможеш?

— Ходімо за мною.

Арієль повела брата до сусідньої вулиці. Вона навіть не озиралася, аби перевірити, чи йде він за нею. Кішка не допускала думки, що він може передумати. І була повністю права. Білий кіт, готовий піти за ким завгодно і куди завгодно, лишень би добитися свого, не відставав від сестри. Швиденько перебирав лапками й терпляче чекав, коли та нарешті все пояснить.

Зрештою вони зупинилися біля цегляної будівлі з великими вікнами, завішаними гірляндами зі штучного дрібного листя та малесеньких лампочок-гарбузиків.

— Навіщо ти привела мене до перукарні?

— Повірити не можу, що ти досі нічого не зрозумів. Тобто вскочити у відро зі смолою додумався, а поцупити трішки звичайної фарби для волосся — ні?

 

____________________

[2] Згідно з ірландською міфологією, один із кінців веселки вказує на місце, де знаходяться скарби леприконів. Однак, до них можуть привести лише його господарі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍