Ольга Томашук - Чорна киця для натхнення, Ольга Томашук

— Ну привіт!

— Ви хто? І що тут робите?

Незнайомка тихо сміється. Її сміх розлітається кришталевим дзвоном по квартирі. І в ньому є щось таке знайоме та рідне, що я мимоволі починаю розслаблятися. Напруга злітає з мене і я зосереджено розглядаю незнайомку. Красива молода дівчина, з шикарним, довгим, чорним волоссям. В ошатній, прикрашеній блискучими діамантами, довгій сукні. І великі, добрі, смарагдові очі. Ці очі такі знайомі. Десь я їх вже бачила. Мимоволі переводжу погляд на пухнасту Чорничку і розумію, що вони між собою схожі. Переводжу свій здивований погляд на молоду дівчину.

— Ой та годі тобі! — розсміялась вона своїм дзвінким сміхом. — Ну так, я постаралась і привела пухнасту у твоє життя. Хотіла, щоб ти трошки розслабилась та перемикнула свою увагу. Знаєш, подейкують, що котяче муркотіння позитивно впливає на людей. Люди стають спокійнішими, більш розслабленими. А ще котики позитивно впливають на нервову систему. Тобі ж легше стало?

— З її появою я стала вільніше дихати. Тут не посперечаєшся. Але це не скасовує мого запитання. Ви хто?

— А давай на ти — запропонувала дівчина.

Я мовчки кивнула. А дівчина продовжила.

— Я Коронація. І я вже дуже давно спостерігаю за тобою Ольго. Ти, мабуть, мене вже і не пам’ятаєш. Ти тоді була у бабусі та захопилася літературою. В тебе тоді було таке різноманіття ідей, що аж дух захоплювало. Така відкрита та щира душа… але через свою невпевненість ти закрила двері прямо перед моїм носом. Шкода…

— Та мені лише тринадцять було, підлітковий вік і таке інше. Хотіла підтримки…

— А потім?

— А потім навчання, підготовка до вступних екзаменів.

— Таке враження, що тоді ти закрила свою душу на замок…

— Може й так. Та я намагалась!

— І  робила те, що хочеш саме ти? Вступила куди хотіла?

— Не зовсім. Я орієнтувалась на думку батьків. Адже вступала на платний. А вони були згодні платити тільки за деякі спеціальності. Тому вже як є. А потім одруження, сім’я діти… і ніколи думати про свої захоплення та бажання.

— Не треба виправдовуватись. Ти жила, як вміла. Та зараз прийшов час змін. І я допоможу тобі їх прийняти. Не сумнівайся у собі та своїх силах. Пробуй. Прямуй вперед та не звертай зі свого шляху. А я буду поруч. І обов’язково прийду тобі на допомогу.

— Приємно мати таку підтримку…

— Мені вже час. Вертайся до себе.

Я здригнулась від голосного звуку вхідного дзвінка. Усього лиш одна мить, а Коронація зникла, розчинилась у повітрі. Та тепер я впевнена, що обрала потрібний мені шлях і я хоч і маленькими кроками, але дійду туди куди мені потрібно.

Отже, для себе я все вирішила. Беру участь у запропонованому проєкті, встановлюємо національний рекорд України. А далі я отримую запрошення взяти участь у конкурсі «Коронація слова». Читаю умови. Стільки відомих авторів… Сумніви починають огортати мене чорними хмарами.

— Ай! — чорна, пухнаста хмаринка Чорничка легенько вкусила мене за руку. — Боляче ж!

Вона дивилася своїми зеленими очима прямо мені в очі. Там я прочитала, що сумніватися мені ніхто не дозволить. На ді мною закріпили котячий контроль. Легкий вітерець торкнувся мого волосся. Я почула тихий сміх та тихі, але надважливі слова⁚ «Не сумнівайся у собі. Спробуй! Це не так страшно, як здається.».

Тоді вирішено! Треба ще раз перечитати умови конкурсу, визначитись з терміном здачі рукопису та братися за роботу.

Обрала для себе тему та почала працювати. Часу було ніби як вдосталь, але не так вже й багато. Треба написати, потім вичитати та повиправляти усі помилки. Писалося доволі легко. Мої ідеї та думки легко лягали буквами на папір. Ніщо не заважало та не відволікало. Складалось враження, що мене хтось огородив від усіх турбот, щоб нічого не заважало. Час минув непомітно. Ось і написане останнє слово. Все вичитано. Тепер треба зібратися духом та відправити свою роботу на емейл. Страшно. А що як нікому не сподобається? Я відчула як щось легеньке торкнулося моєї руки. Поверну ла голову і побачила підбадьорливі смарагдові очі.

— Не відправиш, не дізнаєшся! — усміхнулась мені Коронація.

— Ну добре. — видихнула я. І натиснула кнопку відправити.

— Чекай запрошення! — сказала Коронація і розчинилась у повітрі.

Запрошення не змусило себе чекати. Лист прийшов на електронну пошту. Можна було не дуже хвилюватися, цього року були запрошені усі автори, адже «Коронація слова» святкувала свій ювілей. Організатори замислили щось дуже особливе. І вирішили запросити усіх учасників конкурсу.

Ну що? Ось і перші, теплі вересневі дні. Пролунав перший дзвоник. Діти пішли на навчання. Я купила квитки на потяг. До мого від’їзду залишалося зовсім трохи. Я дуже нервувала. Може тому, що було страшно їхати на таку значну подію, а може тому, що рідко залишаю дітей на декілька днів. Час від’їзду невпинно наближався. Склала у сумку свої речі, ще раз перевірила чи на місці квитки та документи. Вечір. Пора їхати.  Перед виходом до мене підбігла моя пухнаста Чорничка. Подивилась мені прямо в очі впевненим, променистим поглядом своїх зелених очей. Ніби хотіла сказати, що все буде добре. Я взяла її на руки, притиснула до себе та відчула заспокійливу вібрацію муркотіння.

Поки їхала на вокзал встигла трошки заспокоїтись. Вийшла з машини та пішла шукати свій потяг. Зайшла в купе, розстелила постіль та лягла спати. Завтра на мене чекає особливий день. Треба бути готовою до всього. Інтуїція підказує мені, що на нас усіх чекає щось неймовірне.

Шоста ранку. Прокидатися зовсім не хочеться. Та відкриваю очі та йду вмиватися. Може холодна вода збадьорить мене? Бр-р. Трошки стало легше. Повернулась в купе. Склала свої речі. Нарешті потяг зупинився. Поки йшла по перону викликала таксі. Машина відвезла мене у гості до сестри. Поснідала, привела себе до ладу. Тепер можна збиратись на визначну подію. Ніжний, нюдовий макіяж. Проста чорна сукня по фігурі, чорні туфлі на невисоких підборах. Подивилась на себе у дзеркало, усміхнулась сама собі. Тепер можна іти та підкорювати цей світ. І не важливо, що поки що тільки літературний.