Voron - Колейдоскоп, Voron

№29

~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~
 

 Тепер, коли його вже немає, будинок знову тихий.

 Лише звуки, що нагадують про його дитячий сміх, доносяться з темних кутків, де колись залишилися його іграшки. Всі ці спогади тепер розкидані по дому, наче зів’яле листя, що його не віднести назад на дерева. Легкий шепіт часу стирає їх, мовби їх ніколи й не було.

 Тепер він — лише спогад. Образ, що назавжди залишиться в цих кімнатах. Його маленьке ліжко, де подушка все ще трохи зім'ята, ніби він ось-ось прокинеться. Запах його дитячих парфумів, який ще ледь відчутний у повітрі, вивітрюється повільно, як і всі інші дрібні деталі, що колись були його світом.

 Ще зовсім недавно він сидів тут, біля вікна, дивлячись на зорі.

 Він завжди мріяв про зорі. Казав, що одного дня злітатиме туди, подорожуватиме десь далеко-далеко, де світло сяє яскравіше. "Поглянь, мамо, бачиш там, на небі? Я буду там літати", — казав він, показуючи маленьким пальцем на сузір'я. І вона завжди відповідала: "Так, мій любий, я знаю". Вона казала це з усмішкою, але серце вже тоді стискалося від передчуття.

 Ще трохи раніше він бігав під дощем, сміявся й махав рукою, обличчя сяяло щастям.

 Він завжди любив дощ. Коли краплі стукали по його маленькій жовтій куртці, він сміявся, ніби це була музика, створена тільки для нього. Мати стояла на порозі й дивилася, як він кружляє, нахиляється до калюж, ловить дощ у долоні, мовби це найбільший скарб у світі. Їй здавалося, що він — маленький маг, здатний зачарувати навіть негоду.

 І ще трохи раніше, під тим же небом, вони разом садили дерева.

 Це був один з його останніх днів, коли він ще мав сили. Він обережно тримав маленький саджанець, і кожен рух був сповнений серйозності. "Це дерево виросте високим, правда, мамо?" — запитував він. Вона кивала, хоч і знала, що він не побачить цього. Але в його голосі було стільки віри, стільки надії, що їй хотілося вірити разом із ним, хоч на кілька миттєвостей.

 Тепер вона стоїть на тому ж місці, де вони колись разом посадили це дерево.

 І дерево тепер росте. Його листя тягнуться до неба, і їй здається, що там, серед зірок, він теж є — як це дерево, що розкинулося над нею своїм затишним гіллям. Його обіцянка жити серед зірок тепер здійснилася, хоч і не так, як вона мріяла.

 Вона нахиляється, торкається землі, де його маленькі руки колись садили це дерево. Їй здається, що ось тут, під гілками, вона все ще відчуває його тепло, ніби земля й досі зберігає пам'ять про його сміх, його маленькі ніжні долоньки, що гладили цю землю з любов'ю.

 З кожним роком його присутність у цьому саду стає слабшою. Але вона приходить сюди щовечора, коли зорі з’являються на небі, і дивиться вгору, туди, куди він завжди прагнув. Вона знає, що там він щасливий, там він живий, під тим самим небом, де вона тепер дивиться на зірки, тримаючи в пам’яті кожну мить, кожен його сміх, кожну його мрію.

 А зірки над нею сяють, ніби вітання від нього, далекого, але не забутого.
~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍