Герцог Фламберг - Тіні на Поліссі, Герцог Фламберг

Розділ 1 Тіні села

Київ, з його нескінченним потоком машин, гучними вивісками та запахом вихлопних газів, віддалявся від Андрія з кожним кроком. Тепер, стоячи на порозі маленького поліського села, він відчував себе ніби вийшов з яскравого кольорового фільму в старий чорно-білий. Світ навколо став спокійнішим, тихішим, але водночас і більш чітким.

Розкидані хати, вкриті білою тинькою, що тріскалася під палючим сонцем, здавались маленькими острівцями серед безмежного зеленого океану лісу. Дахи будинків були вкриті соломою, а дим з димарів, ледве помітний в прозорому повітрі, підносився до небес, малюючи на ньому легкі, розмиті смуги.

Сонце, пробиваючись крізь густі крони столітніх дубів і сосен, створювало в траві химерні візерунки, що нагадували казкові картини. Повітря було прохолодне і вологе, насичене ароматом хвої, свіжоскошеної трави та землі, що прогрілася за день. Легкий вітерець розносив по селу запах диму від багаття, на якому хтось сушив гриби.

Андрій зробив глибокий вдих, намагаючись запам’ятати кожен аромат, кожен звук цього дивного світу. Спів птахів, дзюрчання кринички, шелест листя – все це створювало неповторну мелодію, яка заспокоювала душу і занурювала в стан блаженного спокою.

×××

Андрій, кремезний чоловік з пронизливим поглядом сірих очей, озирався навколо з недовірою. Його міське вбрання – темний костюм і блискучі черевики – виглядало чужорідно серед дерев'яних хат та вишитих рушників, що вивішувалися на тинах. Звичний для нього шум мегаполісу замінили мелодійні трелі птахів та шепіт вітру в кронах дерев. Це було не просто село, а цілий інший світ, зі своїми законами, звичаями та таємницями. Згадавши про мету свого приїзду – розслідування серії загадкових вбивств – він похмуро зітхнув. Як міг цей спокійний рай стати місцем таких жахливих злочинів?

Андрій зупинився посеред вулиці, немов прикутий до місця. Сонце сідало, залишаючи довгі тіні від хат, що стискалися одна до одної, утворюючи тісний клубок. Вітер ніс запах диму від багать, свіжоскошеної трави та чогось ще, незрозумілого, але тривожного.

Кожна хата була маленьким світом, самобутнім і унікальним. Їхні вікна, завішені вишиваними рушниками з яскравими візерунками, нагадували очі, що спостерігають за ним. Двері, прикрашені підковами – давніми оберегами від нечистої сили, – здавалися зачиненими воротами в інший світ. На подвір'ях, обгороджених плетенними тинами, курчата пищали, гуси горланили, а коти ледачо грілися на сонці. З печей доносився аромат свіжого хліба, змішуючись з запахом диму та землі.

Раптом він почув чийсь голос. Це була стара жінка, яка сиділа на лавці біля хвіртки. Вона дивилася на нього спокійними, мудрими очима.

– Що шукаєте, молодий чоловіче? – запитала вона.

Андрій зніяковів. – Я… я детектив. Розслідую вбивства, – відповів він, відчуваючи, як його слова звучать дивно в цьому спокійному селі.

Стара жінка кивнула. – Тяжкий гріх, – промовила вона тихо. – Ці землі пам’ятають багато страждань.

Андрій відчував, як по шкірі пробігають мурашки. Він спробував посміхнутися, але це вийшло якось натягнуто.

– Можливо, – сказав він, намагаючись звучати впевнено. – Але я сподіваюся, що нам вдасться все розкрити.

Стара жінка знову кивнула і більше нічого не сказала. Андрій стояв ще кілька хвилин, дивлячись на неї, а потім повільно пішов далі. Він відчував, що ця зустріч змінила його. Цей спокійний, на перший погляд, світ приховував у собі безліч таємниць, які він ще не розгадав.

×××

Тінь страху нависла над селом. Кожна жінка, виходячи з хати, озиралася навколо з тривогою. Кожен шелест листя, кожен скрип дверей нагадував про невидиму загрозу, що витає в повітрі. Тіла молодих дівчат, знайдені в найнесподіваніших місцях – у гущавині лісу, на березі річки, навіть у власній хаті, – наводили жах на все село. На їхніх тілах, ніби зловісні підписи, красувалися дивні символи, що світилися в місячному світлі. Місцевий священик, старий чоловік з довгою білою бородою, стверджував, що це знак давнього прокляття, яке висіло над селом ще з часів їх предків. Кажуть, колись тут жила русалка, яка забирала до себе найкрасивіших дівчат. І тепер, здається, її прокляття знову ожило.

Символи, викарбувані на тілах жертв, були дивними і заплутаними. Вони нагадували древні руни, знаки, які ніхто з місцевих не міг розпізнати. Деякі говорили, що в них відчувається якась темна сила, щось нелюдське. Ці знаки наводили жах не тільки на жителів села, а й на самого священика. Він годинами сидів у своїй келії, намагаючись розгадати їхнє значення, але всі його спроби були марними.

 Андрій прислухався до шепотінь жінок, що збиралися біля криниці. Їхні голоси, сповнені тривоги та жаху, неслись над селом, змішуючись зі звуками природи.

– Кажуть, бачили тінь біля річки опівночі, – шепотіла одна з них, озираючись навколо, ніби боялася, що хтось її підслухає. – Може, це і була вона, русалка?

– Ой, не починай, – відмахнулася інша. – Хто ж у це вірить у двадцять першому столітті?

– А що тоді поясниш? Ці знаки на тілах дівчат? Хіба це не дивно? – наполягала перша.

Андрій скривився. Містичні історії про русалок і лісовиків, які охороняють ліс, здавались йому наївними казками, призначеними для дітей. Він, досвідчений детектив, звик до раціонального пояснення всього, що відбувається. Проте, незбагненні символи на тілах жертв і загадкова атмосфера села поступово починали засівати в його душі сумнів.

З кожним новим вбивством все більше людей схилялося до думки, що над селом нависло якесь прокляття. Старі люди згадували легенди про темні сили, що мешкали в лісі, про духів, які мстилися за порушення їхніх меж. Андрій слухав ці розповіді з легким презирством, але в глибині душі відчував, що в них є якась іскра правди.

×××

Андрій сидів у маленькому кабінеті дільничого, озираючись навколо. Стіни були обклеєні пожовклими газетами з повідомленнями про місцеві події, а на столі лежали томи зписаних протоколів. Сивий дільничий, Петро Іванович, сидів навпроти нього, похмуро поглядаючи у вікно.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍