АнєчкаLB - Сновидіння доброго ведмедика, АнєчкаLB

- І навіть без метелика? Ти сьогодні надзвичайно великодушна.

- Твоя воля - ти пішов би у своїй улюбленій майці навіть на прийом до якогось короля.

- Непогана ідея. І я приніс би йому таку саму, якби все-таки пішов. Але дуже сумніваюся у своєму візиті.

- Раджу почати збиратися. Прийом у "Пляжному будиночку" чітко у встановлений час. І тато не любить запізнень, - вона піднялася з дивана і попрямувала до дверей. - І як ти тільки живеш у такій конурі? Я, звісно, в курсі, що прислуга є не в кожного, але це...

Що вона розуміє в безладі? Цілком чоловічий інтер'єр з елементами ліричного хаосу. Такий стан речей дуже точно уособлює все моє життя.

 Я в сліпучій сорочці. Прямо-таки кричущо білій. Почуваюся безглуздо. Брюки... Цікаво, скільки триватиме цей обід знайомств?

- Привіт, татку! - вигукнула Монік, ще навіть не наблизившись до столика, за яким сидів стрункий чоловік середніх років. Ну і, звісно, відполірований. Як і всі присутні тут гості. А я так і не встиг поголитися. Та й на голові такий самий порядок, як і у моїй кімнаті.

- Доброго дня, принцесо.

- Знайомся, це той самий Енді Бонум. А де матуся?

- Дайон Атталь. Радий зустрічі, - "татко" поклав на стіл свій телефон і потиснув мені руку. - Мама скоро підійде. Вирішує організаційні питання. Сідайте.

Ми сіли на чудернацькі стільці з квіточками, і я залпом осушив склянку води, що стояла на столі. Душно мені в цій сорочці. Комір здавлює мою шию в змові з поглядом родича моєї супутниці. У голову прийшла думка, що моя улюблена майка залишилася за тридцять два кілометри, якщо вірити навігатору. Точність - один з основних інструментів у моїй роботі. Звичка.

- Монік мені багато говорила про вас, - чоловік закинув ногу на ногу і сперся на спинку стільця. - Як давно ви у Франції?

- Два роки.

- Тільки в Марселі чи в інших містах теж бували?

- Тільки в Марселі.

- Де жили до цього?

- Штайр, Австрія.

- І як вам тут?

- Я досі не звик до манер цього міста. Воно зі своїм певним характером, смаком і ритмом. Поки що чуже для мене. Але це не його провина. Справа в мені. Можна ще води? - я озирався навколо в пошуках офіціанта. Було б просто подарунком долі переміститися звідси в бар і більше не бути об'єктом дослідження. А ще краще - розвалитися на березі, заплющити очі й слухати шум хвиль. І забруднити піском цю ворожу сорочку. Її білизна подразнює мої й без того сльозяні очі. Я прикинув, що до моря кроків двадцять п'ять.

Дайон підняв руку - і за мить біля нашого столика з'явився молодий чоловік із бездоганною поставою.

- Мадемуазель Монік! - вигукнув він. - Все чекав, коли ж ви прибудете. Ваше вбрання, як завжди, - зразок вишуканості. У вас найтонший смак і приголомшливий шарм.

Упевнений? "Вишукані" шпильки вже не один раз поранили мені пальці ніг. Я взагалі вважаю, що чим менше у людини всередині, тим більше на ній мішури і різного роду інкрустацій. Це прямо пропорційні показники. Люди рідко розуміють, що потрібно прикрашати себе зсередини: грамотною мовою, ввічливістю, гуманністю, шанобливістю, доброзичливістю. Звичайно, куди легше вдягнути намисто.

Мені здалося чи цей представник обслуговуючого персоналу справді фліртує з моєю супутницею? Їхні погляди якісь надто неоднозначні.

- Можна мені води? Якнайбільше, будь ласка, - звернувся я до дивного офіціанта.

На нашому столику з'явився цілий графин. Все для мене. А впливовий татко, як і раніше, не зводить з мене очей.

- Отже, що ж змусило Енді Бонума обрати таку небезпечну професію?

- Випадковість.

- Цікаво.

- Це було парі.

- Ось як?

- Друг запевняв, що я не зможу прожити в чужій державі без грошей цілий місяць. Країну і місто обрали, проїзд оплатили і на цьому все. Я прибув сюди і намагався придумати, чим би таким зайнятися, щоб коштів вистачало хоча б на їжу. І бажано на оренду житла. Одного разу, поки гуляв містом, допоміг рятувальникам витягнути дівчину із затоки. Вони й запропонували мені роботу.

- І що ж ви виграли в парі? - звузивши очі, поцікавився Дайон.

- Уже нічого.

Я смутився. Налив собі ще води. Кинув погляд на узбережжя і розстебнув верхній ґудзик ненависної сорочки. Поближче б до хвиль...

- Як так? - не вгамовувався батько. - Друг відмовився виконувати зобов'язання парі?

- Друга більше немає в живих.

Буде незручна пауза? Не впевнений. Сподіваюся, ні.

- То чому ж ви досі ризикуєте своїм життям і здоров'ям заради такої неспокійної роботи? - без перепочинку тривав допит.

- Це не так легко кинути.

- Невже? Що заважає?

- Відчуття того, що можна врятувати чиєсь життя. Що можна все-таки встигнути. Ось зараз, поки я тут перебуваю, виникають ситуації, де потрібна моя допомога. А я просто сиджу. Нічого не роблю. Тоді як міг би власноруч дати комусь другий шанс. Погляд врятованих людей чи тварин не передати словами. В них і біль, і вдячність, і шок, і полегшення. Коли я бачу там відчай, моє особисте благополуччя відходить на другий план. Скільки пальців, рук або лап вхоплювалися за мою робочу форму, як за останню надію! За якісь кілька миттєвостей до кінця. Важко взяти й перестати допомагати тим, хто цього потребує. Рівносильно як кинути їх гинути, проходячи повз. І це навіть не якісь там хвороби, які можна лікувати роками. Це ситуації, коли рахунок іде на секунди. Тут або живий, або ні. Йде час, йдуть із життя. А я можу з цим хоча б спробувати щось зробити.