Вікторія Токар - Паща в лісі, Вікторія Токар

— «І що»?! — хлопець неконтрольовано розмахував руками перед собою. — Рино, «і що»?!!

Вадик трохи опанував себе, обхопив дівчину долонями за плечі, розвернув обличчям до себе та вдивився у її очі, ніби намагався вишукати в них сліди божевілля. Відтінки коричневого біля зіниць плавно перетікали в зелені барви, які обрамляли тонесенькі темні, майже чорні кільця. Дивовижно красиві! І жодного натяку на безумство. Хоча він відмітив для себе, що раніше не помічав у сестри гетерохромію. Бо її не було! Вадик метався між своїх бентежних думок. Чому очі дівчини видавалися дуже підхожими до цієї дивної штуки позаду них? Мало того, або він до біса сліпий і неуважний, якщо міг подібне не помічати раніше, або метаморфоза відбулася нещодавно. Не менше дивувало, як взагалі вийшло так чітко роздивитися всі ці відтінки коричневого та зеленого посеред ночі.

— Послухай, я не знаю, що з тобою сталося, і що це за місце, але зараз нам треба просто повернутися до нашого табору.

— Ти можеш повертатися куди завгодно, але я йду всередину, — сказала й одразу зробила свої слова правдою.

Вадик навіть звука видати не встиг, як Рину проковтнула темрява «пащі». Страх за рідну людину переборов побоювання за власне життя і він метнувся за нею.

Темрява одразу розсіялася. Брат і сестра опинилися в невеличкій видовженій зеленій кімнатці. Відтінки були світлішими й приємнішими, аніж зовні.  Якщо підняти руки, то можна легко провести долонями по стелі, коли розкинути в боки — кінчиками пальців торкнутися стін. А от якщо рухатися прямо, то з десять величеньких кроків набереться. Це однаково справджувалося як для низенької Рини, так і для Вадика зі зростом під сто вісімдесят сантиметрів.

На стінах висіли невеличкі квіткоподібні лампи, в яких палахкотіли вогники. Вони буквально левітували у цих скляних прозорих вмістищах. Світла від них було менше, ніж від звичних електричних ламп, але більше, ніж від свічок. У кімнаті, подібній на тунель помістилися дерев’яні ліжко, круглий столик, два стільчики й навіть книжкова шафа.

Вадик озирнувся туди, звідки вони прийшли. Виявилося, що там крізь круглий отвір виднівся ліс. Він посвітив ліхтариком і його промінь освітив те місце, з якого вони прийшли. Хлопець потер потилицю. Спочатку нічого не зрозумів, але вже скоро неабияк зрадів.

Ну так, звісно! Йому все привиділося. Ніякої темряви не було. Вони просто знайшли чиюсь дивну хатинку в лісі, а через незвичний зовнішній вигляд, нічну пору і дивну поведінку Рини уява зіграла з ним злий жарт. От і все! Він покосився на сестру, яка зачудовано розглядала інтер’єр, склав руки на грудях і примружився:

— Ага, то це ти мене розвела… Цікаво, коли ти встигла знайти цей чудний будиночок? — дівчина ніяк не відреагувала, лише підійшла до книжкової шафи й провела долонею по корінцях книг. — Ну годі, виходь вже з образу. Прикол першокласний, але я тебе розкусив, — Рина розгорнула одну з книг, а на брата навіть не глянула.

Вадик стрімко попрямував до виходу, очікуючи що зараз його там зустріне гучний регіт їхніх друзів, які напевно крадькома йшли за ними й знімали все на відео. Однак, нічого подібного не сталося. Він безперешкодно вийшов, але там його зустріла лише тиша й легкий шелест вітру. Обернувся і побачив вже знайому темряву. Перелякався, що сестра лишилася там сама, й одразу кинувся назад. Рина гортала сторінки книги. Здавалося, що вона навіть не помітила, що брат виходив.

Насправді дівчина все бачила, але сподівалася, що Вадик просто піде назад до табору — вона відчувала, що йому тут не місце, що це унікальне «запрошення» стосувалося виключно її. Неабияка дурість вірити у те, що брат здатен мовчки покинути сестру, але просто прогнати його Рина наважитися не могла. Вадик вимагав би пояснень, але нічого правдоподібного  і не божевільного на думку не спадало.

Хлопець відчув, як з нього вивітрюються залишки піднесення. Походив туди-сюди — з «пащі» й назад, але те, що він бачив лишалося незмінним.

— Хм, от би таку чудо-технологію та нам у будинки, — реготнув від безсилля й упав на стілець, — дідька лисого хтось би наважився непроханим заходити.

— Дивись, — нарешті озвалася Рина.

— Куди?

— А он, — вона вказала в кінець кімнати.

Там, ідеально по центру округлої стіни, красувалися дерев’яні дверцята тої ж форми. Щільно збиті між собою дощечки, того ж темно-коричневого, неприродного кольору, що і всі меблі у кімнаті. Спочатку Вадик подумав, що то просто така фарба, але коли придивився уважніше, зрозумів, що деревина взагалі нічим не покрита.

— Не розумію, як ми їх одразу не помітили…

Тепер, коли вони їх надибали, куди б погляд не відводили, все одно помічали. Бодай краєчком ока. Ніби ці двері самі вирішували, коли бути видимими, а коли — ні, і їм абсолютно все одно, повернута до них людина обличчям, чи спиною.

— Так, а тепер ми точно забираємося звідси, — Вадик схопив за руку сестру, бо з її погляду зрозумів, що вона надумала йти далі.

Хотілося підхопити Рину на руки й винести звідти геть, але щось блокувало його пориви. Це не було повним заціпенінням, а радше скидалося на біг уві сні, коли заледве долаєш по кілька сантиметрів, постійно спотикаєшся, падаєш… і здається, що взагалі не рухаєшся.

Дверцята виявилися меншими, аніж прохід у «пащу», та й знаходилися на стільки вище підлоги, що треба було добряче задерти ногу, аби переступити через поріг. Вадим придивився і помітив, що вони легенько коливаються, ніби від вітру. Можливо, це просто інший вихід на вулицю?