Мирослава Русава - Записки скаженої малороски , Мирослава Русава

Таємниця княжого роду

Вітаю, любий читачу (якщо в мене справді коли-небудь будуть читачі...)

Мабуть, всіх вас мучить питання щодо того хто ж я така? Я лиш скажу, що ім'я моє - Мирослава.

Вам це нічого не каже? І немає казати! Бо я прекрасно розумію, що зараз хоча й багато хто знає дивачку Мирославу, що постійно мандрує, вештається сама по собі(чи з не менш дивакуватим і безлюдним приятелем)… Хоча не один раз ігрові клуби, театри та навіть бали Петербургу, Києва, Харкова, а може навіть і Москви (точно сказати не можу, бо аж там я не була ні разу) стрясали плітки про Мирославу та її пригоди, навряд чи хтось запам'ятає мене і варто лише декілька років новинам про мої тріумфальні розкриття злочинів чи просто якісь пригоди зникнути з перших сторінок бульварних газет, як увесь світ і не згадає про дивачку-українку у цій "Великій" Російській імперії.

Скажу чесно, жінки мене недолюблюють. Особливо знатні. Називають скаженою, а іноді і повією. Але покажіть мені, будь ласка, хоч одну повію, що носить лише штани і сорочку, а більшу частину часу проводить в бібліотеці за книгами. Покажіть, панове, мені повію, що володіє шаблею та непогано стріляє з лука.

Між іншим, чоловіки мене теж не жалують. Вважають, що я «носа не у свої справи сую», що «занадто розумна» та «краще б язик за зубами тримала».

Отакий-то злий у Московії народ. Отак і живемо. Але я, скажу чесно, на них уваги не звертаю.

Як ви, можливо, вже зрозуміли підробляю я таким-собі детективом. Але з незвичайних справ та неофіційно(бо влада у Московщині зла, як чорти. Гірша навіть за народ). Про свої пригоди я вам, якраз-таки і хочу розповісти.

Розповідати, як ви вже бачите, буду українською, але маю зізнатися, сама я розмовляю зазвичай російською, як і усі тепер від Москви і до Дніпра. Українську мову, зрозуміло, ніхто не забуває та розмовляють пошепки і то лише вдома, поки "влада" не чує. Але, по правді кажучи, за такі розмови заарештувати, а чого доброго і вбити можуть.

Та й за ці мої записи ніхто по голові не погладить (по крайній мірі зараз).

Але я відчуваю, що йде час змін… все буде інакше. Та й, крім того, рідну мову забувати ніяк не можна, а тому писати все ж таки, з вашого дозволу, буду українською.

Будь ласка, не дивуйтеся якщо в цих «записах» росіяни будуть «говорити» українською. До того ж, одразу вибачаюся за весь мій суржик, помилки та «росіянізми». (Але все ж таки, можливо, для сарказму чи то перекривляючи якогось москаля, я все ж таки буду писати по-російськи)

Але вистачить з нас передмов, мабуть, почнемо…

«Але з чого починати?» - задумалася я, відірвавшись від пожовклого зошита та закусивши губу.

Цікавих історій на моєму, хоча і не довгому, але і не такому вже й короткому віку було немало. Розказати є про що, а з чого почати - дідько його знає.

- Мирослава, - увійшов у завалену мотлохом кімнату чорнявий хлопець - Альберт - той самий дивний дивак, який зі мною (чи я з ним) постійно десь вештається та потрапляє у пригоди - До тебе якийсь селюк...

- Селюк? - здивувалася я - Клич сюди!

Буквально через декілька секунд у приміщення увійшов дідуган в широкополому солом'яному капелюсі та з маленькими очима на великому доброму обличчі.

- Пані Мирослава? - на ломаній російській запитав він

- Так, це я - ввічливо поклонилася - Можете не мучитись, кажіть українською, я все розумію.

- Добре - якось невпевнено кивнув він - Я бачив листівки... Тай люди кажуть, що ви розслідуєте надзвичайні справи. Так от у мене є для вас саме така справа...

Насторожено перезирнувшись з Альбертом, я приготувалася слухати. Чоловік знявши з голови капелюха, нервово стискав його у руках. Було видно, що слова даються цьому селянину з великою важкістю. Він ніби чогось боявся...

- Я, пані, звичайний чумак. Вожу з братами на продаж сіль, а іноді тканини заморські... - почав він збивчиво - Живу я разом із родиною не далеко від міста Конотоп у селищі Бочечки... Раніше жили собі спокійно... Але останнім часом лихо розпустило свої пазурі над нашим селом. Хлопців почали вбивати! - збліднівши, прохрипів він - Як від'їжджав я з братами, так ховали юнака, сина Омельника... Молодий ще був хлопчина. Не хворів і довго жив би, якщо б не лихо. Це надвечір якось було... гроза почалася і вовки, так страшенно завивали, що ніхто на вулицю і носа не казав... Наступного ранку і знайшли мертвого сина Омельника.

- Загризли? - припустив Альберт.

- Та, здається, ні… Я, щоправда, не бачив, як і де його знайшли, але у труну клали цілого..... Лишень, правда, юнак наче постарів... Волосся посивіло, а обличчя змарніло… До речі, за місяць до того впав у своїй майстерні замертво син столяра.

- Хворів? - вточнила я.

- Ні, здоровий був, як бик. Працював, працював... і ввечері його знайшов мертвим його ж батько, коли йшов майстерню на ніч зачиняти...

Ми з Альбертом знову перезирнулися.

- А ось тут, під Петербургом, мене лист наздогнав з дому. Пишуть юнак, з сусіднього села йшов додому з вечорниць... І не дійшов... знайшли мертвим, усього в крові біля лісу, у нас у селі... І що мене бентежить, як і багато моїх односельців, що ніхто нікуди про це не повідомляє і ніякі слідчі з міста не приїжджають... Хоча воно, може, і не дивно. В Бочечках лише молодий княжич та стара пані залишилися. А князь Львовий зараз у Києві... Але чесно скажу - пошепки додав він - там такий князь, що коли стара княгиня нічого не зробить, то він навіть і не подумає.

Я замислилася, а дід вів далі:

- Так от односельчани, знаючи, що я їду у велике місто, попрохали знайти якогось, бажано українського, слідчого, щоб він допоміг розібратися. А то що ж це таке? Вже і хлопців дорослих страшно одних випускати... Та й дома одних залишати теж.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍