Емі Хармон - Що знає вітер, Емі Хармон

язиком і надміру активною уявою, й Оїн увійшов у моє життя, врятував мене й виростив.

Бувало, коли я силкувалася щось сказати, дідусь давав мені ручку й папір. «Якщо не можеш вимовити, запиши. Так слова проіснують довше. Записуй усі свої слова, Енні. Записуй і відсилай їх кудись».

Так я й робила.

Та ця історія не схожа на жодну з тих, які я бодай колись розповідала, на жодну з тих, які я написала. Це історія моєї родини, вплетена у тканину минулого, вирізьблена в моїй ДНК й навіки закарбована в пам’яті. Усе це почалось — якщо це має початок — тоді, коли Оїн помирав.

***

— У моєму письмовому столі є замкнена шухляда, — сказав дідусь.

— Я знаю, — під’юдила його, ніби колись намагалася влізти до тієї замкненої шухляди. Насправді ж я й гадки про неї не мала. Я вже давно не жила в бруклінському будинку з бурого піщанику, що належав Оїнові, а ще довше не називала Оїна дідусем. Тепер він був просто Оїном, а його замкнені шухляди мене не цікавили.

— Не нахабній, дівчинко, — насварив мене Оїн, повторивши фразу, яку я вже чула тисячу разів за своє життя. — Ключ у мене на брелоку. Найменший. Візьмеш?

Я зробила так, як він попросив, виконавши його вказівки й діставши із шухляди її вміст. Скринька, наповнена листами — сотнями листів, охайно впорядкованих і зв’язаних у пачки, — а на ній — великий манільський конверт. На мить я зупинилася на листах, зауваживши, що, судячи з вигляду, жодного з них досі не відкривали. На кожному в кутку дрібним почерком записано дату — і більше нічого.

— Принеси мені манільський конверт, — наказав Оїн, не підводячи голови з подушки. За останні кілька місяців він так ослаб, що лише зрідка вставав з ліжка.

Я відклала скриньку з листами вбік, узяла конверт і повернулася до діда. Розщепнула застібку на конверті й обережно його перевернула.

На ліжко вислизнули кілька світлин і маленька книжечка у шкіряній палітурці. Останнім із нього викотився латунний ґудзик із заокругленим, потьмянілим від часу вершечком, і я підібрала його, а тоді обмацала безневинний предмет пальцями.

— Що це, Оїне?

— Цей ґудзик належав Шонові Мак-Діармаді, — прохрипів він, і в очах його спалахнув вогник.

— Тому самому Шонові Мак-Діармаді[5]?

— А якому ж іще?

— Звідки він узявся в тебе?

— Мені подарували. Переверни його. Там нашкрябано його ініціали — бачиш?

Я піднесла ґудзик до світла й заходилася крутити його і сяк і так. Справді, на його поверхні було надряпано крихітну літеру «Ш», а далі — «Мак-Д.».

— Ґудзик від його пальта, — пояснив Оїн. Але я знала цю історію. Уже протягом багатьох місяців я була занурена в дослідження ірландської історії, намагаючись осмислити її для написання роману, над яким працювала.

— Він викарбував свої ініціали на ґудзиках власного пальта й кількох монетах і віддав їх своїй дівчині, яку звали Мін Раян, у ніч перед тим, як його розстріляли за участь у повстанні, — сказала я, приголомшена крихітною часточкою історії, яку тримала в руці.

— Саме так, — підтвердив Оїн, і на його вустах промайнула ледь помітна грайлива усмішка. — Шон Мак-Діармада був із графства Літрім, у якому я народився й виріс. Мандрував країною й засновував осередки Ірландського республіканського братства. Він і залучив до нього моїх батьків.

— Неймовірно, — видихнула я. — Оїне, тобі слід підтвердити справжність ґудзика й покласти його в якесь безпечне місце. Він має коштувати цілий статок.

— Енні, дівчинко, тепер він твій. Що з ним буде, вирішувати тобі. Тільки пообіцяй мені, що не віддаси ґудзика тому, хто не розумітиме його справжньої цінності.

Я зустрілася з ним поглядом, і мій захват від ґудзика згас і зійшов нанівець.

Оїн видавався дуже втомленим. Дуже старим. А я не була готова до того, щоб дати йому можливість відпочити, — поки що не готова.

— Але… Оїне, я й сама її як слід не розумію, — прошепотіла я.

— Чого не розумієш?

— Його справжньої цінності. — Я хотіла, щоб він продовжував говорити, щоб він не засинав, і притьмом заходилася заповнювати порожнечу, яку розверзла в мені його втома. — Я тут читала про Ірландію — біографії, документальні тексти, збірки, щоденники. Досліджувала всі ці відомості останні пів року. У мене в голові стільки інформації. Але ж я не знаю, як усьому цьому дати лад. Історія після Великоднього повстання шістнадцятого року — це суцільний хаос із якихось думок і звинувачень. І при цьому жодного консенсусу.

Оїн засміявся, та це прозвучало нервово й невесело.

— Це Ірландія, моя люба.

— Справді?

Це було страшенно сумно. І страшенно прикро.

— Дуже багато думок і дуже мало рішень. Та навіть усі думки на світі не в змозі змінити минуле.

Оїн зітхнув.

— Я сама не знаю, яку історію розповім. Щойно вирішую одне, як набігає друге, і я вже відкидаю те, що до того надумала. Я почуваюся безпорадною.

— Народ Ірландії теж так почувався. Це одна з причин того, що я виїхав звідти.

Оїнова рука тим часом намацала книжечку в шкіряній палітурці, і тепер він гладив її так, як гладив мене по голівці, коли я була дитиною. Якусь мить ми мовчали, занурившись кожен у свої думки.

— Ти сумуєш за нею? Сумуєш за Ірландією? — спитала я.

Раніше ми про це не говорили. Моє життя — наше спільне життя — минало в Америці, в місті жвавому та яскравому, як блакитні очі Оїна. Я знала дуже мало про те, як дідусь жив до мого народження, а він ніколи не прагнув розповісти про це.

— Я сумую за її народом. Сумую за її запахом і зеленими полями. Сумую за морем і за тим, що непідвладне часу. Час не владний над нею. Вона мало змінилась. Енні, не пиши книжки про історію Ірландії. Таких книжок хоч греблю гати. Розкажи краще історію кохання.

— Оїне, мені все одно потрібен контекст, — із усмішкою зауважила я.

— Так. Потрібен. Але нехай історія не відвертає твоєї уваги від людей, які пережили її особисто. — Оїн тремтливими пальцями взяв одну зі світлин і, щоб краще роздивитися, підніс близько до очей. — Якісь події неминуче завдають сердечного болю, якісь учинки виймають душу, і люди блукають по світу без душі, намагаючись знайти втрачене, — забурмотів він, неначе цитуючи те, що колись чув, те, що відгукнулося в ньому, а по тому передав мені світлину, яку тримав у руці.

— Хто це? — спитала я, придивившись до жінки, яка, своєю чергою, рішучо дивилася на мене.

— Це твоя прабабуся, Енн Фіннеґан Ґаллагер.

— Твоя мати? — перепитала