Марта Коваленко - Маленький світ

Вона здавалася щасливою і це його тішило. Вони повечеряли, а потім довго милувалися зорями та розмовляли сидячи на порозі будиночку.

Наступного дня над містечком почалася сильна злива. Вода лилася не зупиняючись кілька днів, і зовсім скоро велика швидка річка, яка пробігала поряд з Лештою, вийшла з берегів. Кілька будинків було зруйновано. Сім’ї з малими дітьми лишилися даху над головою. Багато жителів Лешти кинулися на допомогу. Потрібно було звести нові будинки. Тей та Форо працювали у лісі, заготовляючи дерева для будівництва.

Емби дуже обережно ставилися до природи. Зрубати молоде живе дерево вважалося страшним вчинком. Тому жодне будівництво у містечку не обходилося без чаклуна. Попереду всіх йшов Зуф. Він зупинявся час від часу біля велетенських стовбурів, прислухаючись та розмовляючи з рослинами. А потім вказував на те, яке можна було зрубати.

— Як ти думаєш, вони справді йому щось говорять? — прошепотів Форо, уважно стежачи за діями чаклуна.

— Не знаю, але усі стовбури тих дерев, які ми зрубали, вже починали відмирати. Тобто зовсім скоро вони б були сухими.

Форо приклав вухо до дерева і завмер:

— Тихше! Я чую! Воно говорить, що не хоче стати стільцем, чи ложкою на нашому столі. А хоче, щоб Тей швидше знайшов собі наречену і одружився!

— Так і говорить? — посміхнувся Тей.

— Точнісінько так! Тихше, воно навіть говорить на кому. На сусідці Айні. Хоч вона й товста, як отой старий дуб, і неповоротка як ведмідь, та все ж дружиною буде гарною та…

Форо не договорив, бо Тей ухвативши велику палицю, погнався за ним по лісі. Хоч Форо був не худим, та бігати вмів швидко. Тей так і не зміг його наздогнати. Лише слухав його веселий регіт, та сміявся сам, доки суворий погляд Зуфа не зупинив їх обох.

— На сьогодні досить! — сказав він. — Дерева занадто мокрі від дощу, та й вечоріє швидко. Продовжимо завтра вранці.

Емби мовчки побрели з лісу.

— Дядьку Зуфе, адже скоро свято примирення, чи будете ви цього року розповідати майбутнє? — запитав Форо, йдучи поряд з чаклуном.

— Що ти хотів би знати, чого не знаєш?

— Цікаво як доля складеться, скільки дітей буде, ще щось…

— Якщо розуму наберешся, то станеш добрим ембом: чоловіком та батьком. А коли ні, то ніякі пророцтва не допоможуть.

Форо замовк і насупився.

— Так, за два тижні свято примирення, — продовжував старий, — приходьте обоє, а ти Тею і Сіду приведи, обов’язково!

Тей погоджуючись махнув головою, а потім пригадав минулорічне свято. Цього дня емби не працюють. Вони збираються на галявині біля самого підніжжя гори, запалюють вогнища. Чаклун читає молитви, і кожен з ембів просить пробачення у того кого образив, а ще дякують лісу, річці, за використання їх дарів. Миряться навіть ті, хто довго не спілкувався, тримаючи образу.

Самою цікавою частиною свята є пророцтво. Жінки виконують ритуальний танок навколо вогнища, а чаклун скликає на допомогу духів, і розповідає майбутнє тому хто просить про це.

— Тею, коли Беш прийде на свято і буде просити тебе пробачити його, ти це повинен будеш зробити, — проказав Форо, коли вони зосталися самі. Тей поглянув на друга і зрозумів, що ця думка ще не приходила йому у голову. Саме словосполучення «пробачити Беша» здавалося неможливим.

— У такому разі мене на святі не буде.

— І чому я досі не знаю, що між вами трапилося? — з запалом запитав Форо. — Ти мені не довіряєш чи що?!

— Вибач, мабуть я давно повинен був тобі розповісти. Це дуже болюча для мене тема. Гаразд, пам’ятаєш Лое? Кілька років тому ми зустрічалися з нею.

— Так, звичайно. Вона красуня!

— Саме так. Вона не просто красуня, для мене вона була найкращою. Та на жаль, не тільки для мене. Між нами весь час стояв Беш. Ми навіть билися кілька разів через це. Він слабший, тому мене боявся. А коли Лое подарувала мені кришталеву троянду, символ її чистого кохання, я заспокоївся. Адже вона обрала мене, що ще може нам заважати?! Ось тут я дуже помилявся. Беш викрав у мене троянду і повернув їй, збрехавши, що це я йому віддав квітку. Ну розумієш, ніби саму Лое?

— Та він злодій! — закричав Форо.

— Зовсім скоро родина Лое поїхала з Лешти, ніхто не знає куди.

— А ти навіть не намагався виправдати себе?

— Намагався, звісно. Та вона й слухати не хотіла. Її батько вигнав мене не чекаючи на пояснення.

— Я б… я б… навіть не знаю, що б я зробив тому Бешу за це. Він чудовисько!

— Тепер ти розумієш, чому я не дозволяю Сіді з ним зустрічатися?

— Тепер розумію, ні у якому разі не відпускай до нього Сіду. Скажу тобі чесно, троянда, яку подарувала мені Міра, вже кілька разів губилася. А я досі не надавав значення цій дрібничці. Ось що, коли ще раз будеш готовий до бійки з Бешем, обов’язково гукни мене! Так і хочеться загилити йому доброго копняка. — Тей сумно всміхнувся та пішов до свого будинку.

Сіда готувала вечерю, розставляла посуд. На столі стояли кілька горщиків, з яких виходили тонесенькі хвильки пару. Аромат приготованої страви лоскотав ніздрі. Сестра дуже гарно готувала і Тей знову замислився над тим, що така гарна дружина не повинна попастися дурню Бешу. Але поряд з його впевненістю з’являлися сумніви: Сіда виглядала щасливою, весь час щось наспівувала собі під ніс. Змиритися з її вибором він не міг, але й ламати долю сестри не наважувався. Бачити її нещасною хотілося найменше.

Сіда крадькома спостерігала за братом і розуміла ті думки, що важко торкалися його обличчя. Тому не заважала, а терпляче чекала на його рішення.

— Гарний у мене браслет? — запитала вона у брата, коли вже закінчили вечеряти.

— Так. Звідки?

— Беш подарував. Бачиш який він уважний?!

— Сідо, ти його справді кохаєш?

— Дуже!

— І хотіла б вийти за нього заміж?

— Зараз це моє найголовніше бажання.

Вона зворушено дивилася на брата, не стримуючи радості у очах. Так він ще ніколи не говорив, отже, вирішив погодитися. Вона з нетерпінням чекала кілька жаданих слів: згоди, вітання, ще щось… щоб зрозуміти, що він вже не проти. Але Тей мовчки встав з-за столу та вийшов надвір. Зорі у небі водили танок, бликаючи між майже невидимими нічними хмарами. Тей подумав про те, що занадто рано довелося стати дорослим. Коли б були живими батьки, такі питання вирішували б вони. Сіда дивилася на брата через вікно, і розуміла, що радіти ще дуже рано.

— Треба потерпіти… — шепотіла вона собі, — Тей мене любить, а