Ірина Скрипник - Вʼячеслав, Ірина Скрипник

——— На жаль, це неможливо. Оскільки ви існуєте в різних площинах реальності. Однак, якщо гравець припинить грати в «Outside our world», ви загинете. В свою чергу, ви ніяк не можете впливати на реальність гравця.

——— Сподіваюсь, він не припинить грати. Ніколи.

Після цього я виглянув з нірки. Вже був ранок. Потрохи світало. Перші промені сонця пробивалися крізь густе листя дерев. Вологий запах роси наповнював повітря. 

Ті, хто виховували мене, все ще мене шукали. Мені стало шкода їх. Я бачив, як вони невпинно оглядали кожен куточок. Їхні зусилля здавалися марними, але вони не здавалися. Зрештою, вони невинні в тому, що я виявився лише аватаром. Мабуть, вони теж нелюди і навіть не здогадуються про це.

Я стиснув кулаки, відчуваючи, як нігті врізаються в долоні. Виліз із нірки. Пішов до будинку, ступаючи по вологій траві. Незабаром на порозі з’явилась Злата. Її бліде обличчя було освітлене першими променями сонця. Я бачив в її очах страх. Але мені не хотілося з нею розмовляти. Тож я заліз на ліжко і відвернувся до стіни.

Трохи пізніше з’явився і Ярополк.

——— Ну, що? Ти знайшла його? — підійшов він до Злати.

Вона лише посміхнулась і показала рукою в мій бік. Я лежав із закритими очима, роблячи вигляд, ніби спав. Їхні тіні накрили мене, і я відчував їхню присутність, навіть не відкриваючи очей.

Вони обоє підійшли до мене. Злата поправила ковдру, під якою я лежав, після чого вони обоє вийшли надвір, залишивши мене на самоті. Це був мій десятий день народження — день, коли я дізнався, що насправді я є лише персонажем онлайн гри під назвою «Outside our world».

Наступні кілька днів я намагався зрозуміти, що тепер мені робити із цією інформацією. Злата бачила, що я чимось стурбований і намагалась розпитати мене, в чому справа. Але я не знав, як їй все пояснити. Кожного разу, коли вона намагалася заговорити зі мною, я тільки відводив погляд і мовчав.

Зрештою, Ярополк взяв мене із собою робити обхід лісу. Ми йшли вузькою стежкою, яка звивалася між високими деревами. Навколо співали птахи. Шум лісу трохи заспокоював мене. Та раптом Ярополк запитав:

——— То в чому справа?

Я опустив голову, дивлячись на свої ноги. Знав, що йому також не зможу нічого пояснити. Це засмучувало мене ще більше. Але вони хотіли отримати хоча б якусь відповідь. Я мав щось сказати. І я сказав:

——— Я хочу залишити ліс. Хочу жити в місті, аби навчитись якомусь ремеслу. Не хочу все своє життя провести тут.

Ярополк зупинився і глянув здивовано на мене. Потім почухав потилицю, наче намагаючись осмислити мої слова. Пішов вперед, не сказавши більше ні слова.

Ввечері я чув, як вони обговорювали мої слова в будинку. Я сидів на вулиці і намагався щось малювати палицею на землі, створюючи безглузді малюнки. Вони говорили тихо, наче боялись, що я можу почути щось зайве. Та я і так все чув. Сидів майже під вікном, слухаючи кожне слово.

Раптом мене осяйнуло:

——— А що таке взагалі «інвентар»? Як ним користуватись? — запитав я, піднімаючись з місця.

——— Інвентар - це ваше особисте місце, де ви можете зберігати потрібні вам речі. За своєю будовою нагадує велику сумку, при цьому носити її не обовʼязково із собою. Вона і так завжди з вами. Для користування інвентарем простягніть руку вперед, тримаючи предмет, який хочете покласти до інвентаря, і просто уявіть перед собою мішок потрібного розміру, — відповів голос мого онлайн помічника.

Тож я встав із палицею в руках і знову запитав:

——— А який зараз розмір мого інвентарю? Палиця в нього влізе?

Знову пролунав голос. Його тон був рівним і впевненим:

——— Розмір вашого поточного інвентарю — сто клітинок. Палиця займе лише одну з них.

Я поглянув на палицю в своїх руках, оцінюючи її розміри. Її вага здавалась мені незначною, але я розумів, що це лише початок. Усвідомлення того, що переді мною відкриваються неймовірні можливості, змусило моє серце битися швидше.

——— То, виходить, я можу покласти до інвентаря сто палиць? — з надією в голосі уточнив я.

——— Не зовсім. Одна клітинка може вмістити в себе до 99 однакових предметів. Вам наразі доступно 100 клітинок. Отже, ви можете покласти до свого інвентарю 9 900 палиць. 

Моєму здивуванню не було меж. Я спробував уявити таку кількість палиць, і перед моїм внутрішнім зором з'явилася картина, де я практично завалений їх горою. 

——— Це — дуже багато, — замислився я. — Навіщо ж мені стільки?

——— Таку кількість палиць можна використати, наприклад, для покращення житлових умов або для побудови паркану чи інших деревʼяних предметів, — пояснив голос. 

Його слова розкривали переді мною безліч можливостей, від яких захоплювало дух. Я почав уявляти, як зможу покращити наш дім, звести нові споруди. Можливо, навіть побудувати маленький форт. Мої думки вирували від ентузіазму. Я відчував, як кожна клітинка мого тіла наповнюється енергією і натхненням. Це було справжнє диво — предмет просто зник з моєї руки і з'явився у невидимому просторі, готовий до використання в будь-який момент.

——— Що ще я можу покласти до інвентарю? — з ентузіазмом запитав я. 

Цей процес здавався мені магічним, і я був готовий досліджувати його далі.

——— Будь-що, що зумієте втримати в своїх руках. Оскільки це основний спосіб взаємодії з інвентарем. Але пам'ятайте: чим більше буде річ, тим більше клітинок їй знадобиться для збереження, — відповів голос, надаючи мені ще більше корисної інформації. 

Його слова звучали настільки логічно і просто, що я почав розуміти, як працює цей новий механізм. Я знову сів на землю і почав дивитись по боках, роздумуючи, що ще я можу спробувати покласти. Моя уява вже малювала картини того, як я складаю в свій інвентар всілякі предмети, які можуть знадобитися для виживання. Я бачив себе з мішком, повним корисних речей.

Потім несподівано дещо згадав:

——— А ти казав, що обʼєм мого інвентарю поки що обмежено. Що це означає?