Ігор Даровський - Останній сон, Ігор Даровський

   Далі представляють інших. Домогосподарка Хелен і кілька безробітних хлопців та дівчат –звичайних шукачів пригод. Ставлю, що вони не дійдуть навіть до середини дистанції. Я і ще два учасники ­­– самородки, що мають борги. У нас інша мотивація і ми будемо битися до кінця. Наша доля залежить від жахливих реальностей, в які ми потрапимо. Окрім Оніра, серед нас іще два профі, що перейшли на шоу з підпільних змагань. Вони більше схожі на шахістів, ніж на безжальних вбивць, але такий вже парадокс цього шоу. Тендітні дівчата, сором’язливі хлопці та ботани, більшість з яких були жертвами булінгу вдень, завдяки своїм здібностям перетворювались на героїв вночі.

   Розум – це теж м’яз, що варто тренувати. І вони витрачали на це весь свій час та гроші. І я навіть не уявляю який вони пройшли шлях і чим пожертвували аби опинитися тут.

– Комп’ютер зробив свій вибір. Попередніх ставок більше немає, – на екрані загоряється картка з фотографією самородка. Це дівчина з довгим чорним волоссям, за яким майже не можливо розгледіти очі. Разом із білою сорочкою, вона теж створює доволі жахаючий образ. Дівчина робить невеличкий уклін в бік ведучого, а потім до кожного з нас.

– Нехай переможе найсильніший, – ­каже вона з невеличким азійським акцентом і через секунду ангар зникає. Ми всі опиняємось у величезній воронці піску. Це неймовірно сильний коловорот, що миттєво затягує усередину не даючи навіть зробити ковток повітря. Повна дезорієнтація і потужний викид адреналіну. За секунду я вже не бачу своїх конкурентів. Пісок скрізь, він тягне мене у темноту, заважає дихати. Мої очі посічені дрібними піщинками. Це так боляче!

   Я намагаюся вибратися, але нервові рухи лише глибше занурюють мене у цей кремнієвий океан. Мозок панікує і я починаю задихатися. Пісок проникає у рот, горлянку… і…

   «Заспокойся!» – даю собі швидку команду і опановую себе. «Це лише сон. Це все не справжнє». Я намагаюся вивільнити хоча б одну руку і піднести її до свого обличчя. І коли мені це вдається, то я б’ю себе щосили по щоці, аби в цьому хаосі почути ляск.

  Контроль відновлено!

   Тепер можна і пофантазувати. Глядачам подобаються ефектні рішення, тож я переношу себе у скляний батискаф із реактивним двигуном, що перетворює пісок навколо мене на рідке скло. Я створюю прозору скляну річку, яка виводить мене на волю. До сонця, що сідає над неймовірно красивою безкрайньою пустелею.

  Живий!

   На небі горять результати першого раунду: лише дев’ять карток з десяти. Один з шукачів пригод не пережив перше змагання і він більше не прокинеться. Шкода, що гравці можуть робити ставки на переможця тільки перед останнім раундом… якби правила були інші, я б точно вже став багатшим на кілька фінансових одиниць.

– Вічного сну тобі воїне, – магістр проговорює стандартну фразу і студія повторює за ним. В проміжку між раундами нам у навушники подають звук зовнішнього світу. Це пауза, що допомагає налаштуватися на наступний раунд і ці звуки дійсно допомагають пам’ятати що все навколо – це лише сон.

   Мене доганяє «гладіатор» - у нього схожий батискаф, але замість вогняного двигуна - гармати із повітрям. Завдяки ним він перетворив пісок на рідину, що хвилею викинула його на поверхню. Дотепно та ефектно.

– Псевдозрідження? – я показую йому піднятий великий палець, натомість він демонструє мені середній.

– Дарма ти сюди прийшов, – Онір виходить на дах свого батискафа і потім легко перестрибує на мій, демонструючи повний контроль над ситуацією. – Твій сон тепер мій!

   А потім він робить крок і летить у бік сонця. І я розумію, що мої шанси на перемогу у битві з ним надзвичайно малі.

   Після першого раунду ми вже не повертаємось до базової кімнати. Нам транслюють студійний екран просто у чинну реальність, а наступний щасливчик, має миттєво перемикнути її, коли магістр дасть старт другому раунду. Поки комп’ютер визначає «архітектора», ведучий оголошує черговий етап ставок. Тепер на кожного з нас різні коефіцієнти. Я отримав середні цифри. Букмекери не вірять у мою перемогу. А ось Онір явний фаворит. На нього ставки 2 до 1.

– Ставок більше немає, – магістр запалює карточку наступного творця жаху. Це домогосподарка Хелен. Я намагаюся побачити її на фоні розпеченої пустелі, аби спрогнозувати її настрій і…

   Таке відчуття ніби хтось просто перемикає канал. Ось ви були посеред пісків і… клац… тепер ви батько у пошуках дитини.

   Я біжу вулицями стомленого міста. Навколо пішоходи, що не мають облич і вони не можуть відповісти на мої питання. Вервечки схожих на манекенів людоподібних істот, що рухаються в різних напрямках.

   Я не знаю де мої суперники і відчуваю неймовірний жах, через те, що не можу усвідомити куди поділася моя дитина. Я кричу щосили і розумію, що не маю рота. Я мацаю обличчя і відчуваю, що воно пусте. Я такий самий пішохід без обличчя і я не знаю куди йти.

   Сильний хід. Ми замкнені у цих пішоходах, які шукають своє дитя. Просто зараз, йдучи навпомацки по занедбаному місту, що не має кінця і краю.  Але як ми дихаємо у цих тілах?

   Я намагаюся зробити вдих і не можу. Хочу схопити губами повітря і згадую що в мене їх немає. Картинка стає все темнішою і я чую лишень стукіт свого серця. Його ритм уповільнюється… так само як і моя впевненість. Невже це кінець?