Анна Тапок - Останній день на землі, Анна Тапок

Мене розбудила метушня, так завжди буває, коли настає понеділок. Я тішуся в ліжку, а батьки бігають по квартирі. Мені немає діла до їх клопотів, мені не потрібно на роботу, мене не займає погода, хоча маю зізнатися, люблю слухати, як стукає дощ за вікном.

Рух — невідʼємна частина життя і він мене заспокоює. Є щось привабливе у тому, як життя метушиться навколо, а ти завмер і спостерігаєш. Люди, як рух часточок у повітрі, рухаються за інерцією. 

От і зараз батьки носяться по кімнаті, а я лежу і тішуся. Мені ніколи не набридне ця бурхлива ідилія, життя не може бути краще. 

Я чую важкі кроки батька, він як завжди запізнюється, я чую знайомі голоси, хоч і не розумію про що вони кажуть. Мій мозок може обробляти лише краплину інформації, я звик до інтонацій, але так і не зміг зрозуміти, що вони мають на увазі. 

Я тягнуся до батька, маю показати, що я бачу його, що мені не байдуже, та він завмер посеред кімнати і не відводить погляду від великої картини на стіні. Мені теж вона подобається, там яскравими вогниками зʼявляються різні малюнки. 

— Люба, скоріше біжи сюди, — щось каже батько. Я не розумію слів, але відчуваю напругу в його голосі. 

Мати біжить з кухні, і я відчуваю щось у повітрі. Не смажене мʼясо і не каву. Це страх, ним просочене все. 

— Це… це якийсь жарт? — лунає з вуст мами.

— Здається це кінець, — відповідає батько і сідає на крісло. Мати дивиться на нього, а я на них. 

— Хіба таке можливо? 

Батько зітхає, а я знову чую голос мами.

— Ми пережили пандемію, війну, а тепер не переживемо цей день? Я не вірю.

Батько тягне її до себе, а я не можу втримати заздрість. Я звик, що ранком мене пестять і притискають до грудей, але страх змушує і мене напружитися. Я завмер і спостерігаю, намагаюся зрозуміти, що саме їх так налякало. 

— Може сама земля втомилася від нас? — лунає чоловічий голос.

— Не мели дурниць, розпад хибного вакууму? Це взагалі можливо?

— Виходить що так, люба, і це вже почалося. Кінець близько, а я навіть не знаю, що робити. 

Дружина зітхає і обіймає чоловіка. 

— Тепер можна не перемайтися, що ти запізнюєшся на роботу.

Я чую глибокий сміх батька, на мить стало спокійніше, але і сміх був зіпсований страхом. Батько зібрався і пішов, так завжди буває, коли настає понеділок, але я відчував щось дивне. У тому, як дивиться мама, як притискає мене до грудей. Я чую як стукає щось велике у її грудях і зараз мені не подобається його ритм. Вона не тримає сльози і я плачу разом із нею. Я кричу, а вона мене колихає. Зазвичай, це мене заспокоює, але не зараз.

Емоції можуть втомлювати навіть тих, хто за ними просто спостерігає, а я не спостерігаю, я відчуваю їх на її шкіри, чую у її голосі. Часточки у повітрі метушилися як і раніше, але і в їх русі я бачив лиш хаос. Він лякав і заспокоював одночасно. Мати поклала мене відпочити, а сама сіла за стіл.

— Сину, — її голос дрижить, але вона намагається зберігати спокій. — Ти чув?

— Так, — чую я знайомий голос, старшого брата. — Я чув.

Вони мовчать. Що можна сказати у такий момент? Слова стали непотрібними. Але тиша не заспокоює. Вона сповнюється гнітючим страхом і від цього мені важко дихати.

— Обійми малого від мене, — здається, брат каже про мене. Я повернув голову і побачив його. Він рухається на картині, що мама називає ноутбуком. Брат посміхається, дивно але і вона відповідає тим самим. 

Я вдихаю повітря, мені все ще не подобається його запах. 

Час спливає. Я це відчуваю, хоч і не розумію його. Для мене час — це просто сонячні плями на підлозі, рух тіні, запах вечірнього повітря і відчуття голоду.

Сьогодні вечірнє повітря пахне інакше. Батько повернувся і ми повечеряли. Мама зробила мені улюблену кашу і я радісно розкидав її навколо себе. 

— Я так розумію, посуд можна не мити? — лунає голос батька, а мати сміється. 

Мені подобається бачити їх такими. Вона більше не плаче, у повітрі не чутно страху. Я не можу перестати радісно лепетати, бо їх любов витає у повітрі. На порозі невідомості страх відступає. Більше нема жалю. Минуле більше не має ваги, майбутнє більше не лякає. Можете мені не вірити, але цей вечір був ідеальним. 

Земля почала дрижати і я почав разом із нею. Мати бере мене на руки і ми всі стоїмо біля вікна. Я відчуваю, як бʼються їх серця. Я лепечу і притискаюся до неї. Мама дивиться на те, як сходить сонце. Батько дивиться на неї, а я на них.

Я навіть не розумів, які вони в мене гарні. 

Мати переводить погляд на мене, її очі повні кохання. 

— У твоїх очах цілий всесвіт, — каже вона. Я не розумію її слів, але розумію, що втрачаю все. Я відчуваю кінець на кінчиках своїх пальців, він проникає крізь війки, він стає мною. Весь світ тоне у моїх очах, і я зникаю разом із ним. 

Я відчував, як бʼються їх серця. І це було останнє, що я хотів памʼятати. 

Кінець