Гюдрун Скреттінг - Антон та інші нещастя

мав жінку, — відповідаю я. — Маму… І цього достатньо.

Дорогою ми заходимо до Уле. Його не було сьогодні в школі, тому мама Уле попросила взяти з його полички в класі книжку й принести після уроків. Про гриби.

Іне передбачила, що на нас чекатимуть булочки, і вона мала рацію — ми ще здалеку це відчули. Іноді я думаю, що мама Уле навмисне широко відчиняє вікна. Вони завжди так радіють гостям!

— Твої друзі прийшли! — вигукує вона й усміхається до Уле, впускає нас до помешкання.

Звісно, я бачу різницю. Квіти в горщиках, декоративна кераміка, уявляю собі тут Уле маленьким дитинчам. Навіть свічки з ванільним запахом. Якщо вже нам з татом заводити в хаті жінку, то хіба таку.

Удома в Уле найбільше балакаємо ми з Іне. Може, виною тут булочки або тато Уле, який з величезним досвідом лікаря-стоматолога розуміє, що говорять люди з напханим ротом… Хай там як, та я набагато більше розповідаю про школу батькам Уле, ніж рідному татові.

Однак саме сьогодні мене через це замучило сумління. Тому я мовчу, хай Іне торохтить.

І вона торохтить: регоче, жує, розповідає, як ми до випускного свята вчитимемося танцювати полонез — парами. І про Сару й Вільде, які побилися за Кевіна, бо він страх, який гарний.

— Схоже на Сару й Вільде, — кажемо ми.

— Ага, схоже на Сару й Вільде, — підхоплює Уле.

Батьки Уле завжди тішаться, коли ми одностайні у чомусь.

Якщо добре подумати, то мій тато теж радіє, коли ми в чомусь погоджуємося. Тоді треба взятися мізинцями й задумати якесь бажання. Дурня повна, ніхто з нас у таке не вірить, але такі традиції, і ми їх любимо. Я зазвичай бажаю собі менші вуха, миру в світі або купу грошей.

Але досі ніколи не цікавився, яке ж бажання загадує собі тато.

— Хочу вам щось показати, — каже тато Уле.

Він киває нам, веде до комори, відчиняє шафу в кутку. Там стоять три вудочки. Новісінькі.

— Для весняної риболовлі, — гордо всміхається він. — Я подумав, як буде чудово, якщо ви всі троє матимете власні вудочки.

Ось такий в Уле тато.

Ми усміхаємося від вуха до вуха, і я, й Іне. Уле з родиною щовесни запрошують нас на одноденну рибацьку виправу на озеро. Там ми рибалимо, печемо на вогні ковбаски й купаємося до посиніння, а батьки Уле сидять тим часом на коцику й тримаються за руки. Потім тато Уле грає з нами в футбол і бадмінтон, щоб зігрітися після купелі. Він дуже приємний — тато Уле. І завжди веселий.

Я раптом думаю: «Приємно, мабуть, мати жінку, яку можна тримати за руку, сидячи на коцику? Хтозна».

Тато Уле зачиняє комору.

— До речі, Антоне, як справи з твоїм велосипедом?

Це він навчив мене ставити латки на колеса. Уле велосипеди не цікавлять, тож його тато неймовірно зрадів, що можна хоч комусь передати свої знання.

— О, чудово, — кахикаю я. — Велосипед класний. Лише трішки проколов… гуму.

ЖІНКА-МРІЯ У ЛІСІ

— Чи класний твій тато? — перепитує Іне.

Ми їдемо на велосипедах додому. Іне здивовано дивиться на мене.

— Я маю на увазі, — намагаюсь пояснити я, — якби ти була дорослою жінкою, як би ти його оцінила за шкалою привабливості?

Іне на хвильку замислилася.

— Десятибальною? Ну… десь на восьмому місці.

Я звів угору брови.

— Так мало?

— Дев’ять було б уже занадто. Sorry…

Чудово… У мене його гени. Усе ясно: вочевидь, вирости красенем мені не судилося. І знову дякую! Більше знати й нема потреби.

— Про що ти думаєш? — питає Іне.

— Ні про що…

Будинок Іне стоїть на вершечку пагорба. Він найбільший. Вона — єдина дитина у великому будинку зі скульптурами в саду й латунними штучками на дверях. Це тому, що її батьки мають силу-силенну грошей. Її мама адвокат.

Іне каже, що я теж цілком певно можу стати адвокатом, бо вже зараз, коли говорю, їй здається, ніби вона слухає новини по телевізору. Хтозна, чи це комплімент.

— Почекай хвильку! — командує вона.

Я чекаю, доки вона знову вийде з дому. Іне виходить з чимось схожим на каталог.

— Це мамин, — каже вона. — Але, думаю, можеш собі позичити.

Я дивлюся на книжку, читаю. «Вечірня школа», — написано на обкладинці, а нижче: «Вечірні курси та гуртки». Жінка з пензлем у руках і чоловік з вудочкою. Я запитально дивлюся на Іне.

— Йому просто необхідно вийти між люди, — каже Іне.

Я можу їхати, стоячи на педалях, усю дорогу аж донизу, до наших багатоповерхівок. Ми з татом мешкаємо в трикімнатній квартирі на першому поверсі. На дверній табличці написано: «Тут мешкають Пол і Антон». Та ось цієї миті, коли заходжу й скидаю в коридорі наплічник, у помешканні лише Пол. Тобто тато. Сам. Чомусь раніше це мені ніколи не спадало на думку.

Тато дивиться телевізор.

— Піца в духовці, — каже він.

Я відсуваю набік дві порожні картонки з-під піци, купку листів і гепаюся на канапу поруч з татом. Розмова чоловіків. Тата й сина.

Тато:

— То як?

Я:

— Нормально.

Ми викладаємо ноги на столик. Трохи пахне брудними шкарпетками й ледь пригорілою піцою. Та все ж ліпше, ніж вести бесіди про проколоті шини й гумкові нещасні випадки.

— Гарний був день? — цікавлюсь я.

— Гріх жалітися.

Тато приносить піцу, відрізає найбільш пригорілі краї.

Ми їмо й дивимося передачу «Довкола Норвегії». Про одну жінку, яка живе в лісі, і чоловіка, який так любив плести на шпицях, аж потрапив зі своїм плетивом у Книгу рекордів Ґіннеса. Що кому подобається…

Я крадькома поглядаю на тата. Так ніби збоку, ніби на незнайому людину. Чоловік, сорок років, видуті на колінах штанини, легка неголеність, волосся зв’язане в обвислий кінський хвостик. І хоч як мені не хочеться, мушу визнати: Іне знову заробила очко.

— Тату? — озиваюсь я. — Ти колись мав хобі?

Хитає головою.

— Не мав часу. Треба ж було про тебе дбати.

Якийсь час я мовчу, а тоді знову озиваюся.

— А якби ти не мав мене, тоді як?

Тато куйовдить мені чуприну й сміється.

— Тоді б я жив з жінкою-мрією у лісовій хатинці. Слухав пташині співи й плів трикілометровий шалик.

Три кілометри. Як може змінитися світ усього лиш за одну коротку добу.

Ще вчора вранці я був майже звичайним собі хлопцем. А сьогодні — нещастя з депресивним татом. Який думає про жінку мрії. У лісі.

Не так давно я бачив документальний фільм про