Tory_Chameleon - Мандарини для примирення, Tory_Chameleon

– З другом?

- Так, – дівчина посміхнулася, а потім додала: – Найкращим.

– То помирися з ним.

– Ми дуже сильно посварилися, вже, мабуть, не вийде, – дівчина зробила надзусилля, щоб не розплакатися.

– Але ти сумна. Тому і твій друг сумує.

– Чому ти так думаєш?

– Надійка завжди засмучується, коли засмучуюсь я. Ще вона засмучується, коли ми сваримося, а коли ми миримося – одразу радіє і багато посміхається. Навіть коли ми дуже-дуже-дуже сваримося, то завжди виходить помиритися. І в тебе вийде. З найкращими друзями інакше не буває.

– Може, ти й правий, – Олеся була зворушена словами хлопчика.

– Ось, тримай, – хлопчик протягнув мандаринку. – Ти її з’їси й перестанеш сумувати. Мені майже завжди вони допомагають.

– Дуже дякую, Богдасику. Що ж, треба тобі таки повернутися додому.

– Я не хочу! Не піду!

– Послухай… – Олеся не встигла договорити – до них стрімко наближалася невисока жіночка.

– Богдасику! Слава Богу, ти знайшовся! Де ти був? Чому ти тут? – жінка підхопила дитину на руки.

– Е-е-е… Доброго дня, це ваша дитина?

– Так, – новоприбула матуся раптом помітила Олесю, що стояла поруч. – А ви хто?

– Це Олеся. І вона дала мені мандарини, – хлопчик підняв вгору руку, демонструючи пакетик із фруктами.

– Я просто проходила повз, коли побачила вашого сина. Самого... І він упав. Я лише хотіла допомогти…

– Ох, дуже дякую. Але мандарини – це зайве. Богдасику, поверни тітоньці пакунок.

– Ні-ні-ні! Це мій маленький подарунок.

– Ну добре, – сказала жінка, спіймавши сповнений надії погляд сина. – Ще раз дякую. Ми вже підемо. Бувайте.

– Бувайте. Богдасику, а тобі смачного. І не тікай більше від мами.

– Добре, я постараюся.

Дівчина вже обернулася, збираючись йти, коли раптом її покликав хлопчик.

– Що трапилося? – запитала Олеся.

– Я ледь не забув – На, – хлопчик дав їй ще одну мандаринку.

– Але ж ти мені вже віддав одну.

– А ця не тобі. Це для твого друга. Щоб ви швидше помирилися. Ти даси йому мандаринку і він перестане сердитись.

– Дуже дякую, – Олеся насилу змогла відповісти – на скільки сильно її здивувала дитина.

Нарешті Олеся була вдома. Дівчина опустилася на стілець, тримаючи в руках телефон. Її палець завмер над кнопкою виклику.

– Здається, я божеволію, – дівчина натиснула кнопку. Почулися протяжні гудки.

– Алло.

– Вадим…

– Олеся…

– Приїзди до мене.

– Ти зараз серйозно?

– Так. У мене для тебе є мандаринка. Її треба з’їсти, бо інакше зіпсується.

– Олесю, що трапилося? Ти мене лякаєш.

– Все добре. Богдасик тобі передав мандаринку.

– Хто?!

– Маленький хлопчик, якого я сьогодні зустріла по дорозі додому. Він і мені одну дав.

– Я нічого не розумію.

– Просто їдь їсти мандарини.

– Олесю…

– Вадиме, ти мене любиш?

– Люблю.

– Тоді їдь.

– Їсти мандарини?

– Так. Ми їх з’їмо і перестанемо сердитися одне на одного. Богдасик не брехав би. Я це точно знаю.

– Я вже геть нічого не розумію.

– Я теж. То ти приїдеш?

– Вже виїжджаю.

– Чекаю.

Кінець