Адам Пшехшта - Стережися вовка

ліквідовуючи ворогів царя, Маркграфський був ефективним, компетентним і безжальним. Його засудили до страти. Проблема полягала в тому, що в системі охорони генерала було важко знайти слабу ланку. Фактично, знайшли тільки одну. Його сім’ю... Маркграфський працював у Варшаві, а жив у невеличкому палаці на околиці Отвоцька. Він повертався з роботи додому потягом, в спеціальному вагоні з охороною. На станції в Отвоцьку на нього чекала карета. Звичайно, жандарми конвоювали його до самого палацу, але переважно залишалися на певній відстані від карети, бо нею часто приїжджала жінка генерала з дітьми. Важко сказати, чи вони воліли не лізти в його приватне життя з власної ініціативи, чи виконували наказ Маркграфського, достатньо, що це був найкращий момент для нападу. От вони й напали… Бойовики розстріляли карету зблизька. Справу полегшило те, що захоплена зненацька охорона втекла. В перехресному вогні загинув Маркграфський і його син Кока, дивом врятувалися жінка, між іншим полька, донька і гувернантка.

-- Що це за зменшувальна форма: Кока? – запитав Корнт.

-- Від Миколая, а може Константина, -- пояснив Пренглер. – Хлопцю було дев’ять років.

-- Вам його шкода? – в голосі Марії пролунала непідробна цікавість.

-- Шкода, -- підтвердив він. – Але понад все, я замислююся, де проходить межа поміж боротьбою за незалежність, за свою країну і тероризмом.

-- Ви були на війні? – несподівано змінив тему Корнт.

-- Був.

-- Як гадаєте, чим відзначається переможна військова операція?

-- Я не зовсім розумію… -- Пренглер стурбовано закусив губи.

-- Розумієте, розумієте, -- кинув Корнт звинувачувальним тоном. – Швидкістю, брутальністю, вмінням пристосуватися до ситуації. Одним словом – силою.

-- Силою? Маючи чисельну перевагу, кожен дурень може перемогти, -- фиркнув Пренглер.

-- Я не про таку силу, не в цьому значенні. Йдеться про відсутність докорів сумління, прагматизм. Мабуть, бойовики ПСП могли вбити Маркграфського і в іншому місці, але з великими власними втратами. Вони прийняли правильне рішення. На ворога потрібно нападати, коли він слабий, а не готовий до бою. Комуністи, -- ствердив він задумливо. – Комуністи це розуміють. Тому їхня сила зростає, тому вони такі ефективні. Бо їхні вороги стоять перед дилемами, задумуються про мораль і етику, а вони повністю ігнорують ці питання, їх цікавить тільки результат, -- закінчив він похмуро. – І, зрештою, вони переможуть…

- Може, аж так погано не буде? – запитав Пренглер, міряючи поглядом явно спохмурнілого співрозмовника. Старший чоловік вбив кінець тростини в землю і, делікатно знявши руку небоги з плеча, похитався на п'ятах, повільно покрутив головою. Якийсь час вони стояли мовчки, тишу обірвала Марія.

-- Може Ви все-таки проведете нас до виходу? Щоправда, ми не заблукали, але охоче оглянемо по дорозі інші цікаві… місця. На якусь мить її обличчя набрало бешкетного виразу, як в малої дівчинки, яка домагається солодощів. Засяяли очі смарагдового кольору, вона чарівно наморщила носик.

-- Радий служити, -- засміявся Пренглер, вказав на одну з алейок. – Сюди ми дійдемо до іншої цікавої могили.

-- Так? – пробудився з задуми Корнт.

-- Дуже романтична історія, -- відповів молодший чоловік, звертаючись до Марії. – Велике кохання…

-- Можна, дядечку? – Дівчина просунула долоню під руку Пренглера.

Запитаний відповів посмішкою і кивнув на знак згоди. Вони рушили вперед, молоді люди випередили старшого пана на кільканадцять кроків. Біля самої огорожі, що оточувала кладовище зупинилися навпроти дивного чи то пам’ятника, чи то надгробка – на підставці неправильної форми було розміщено плиту з барельєфом, який зображав двох молодих людей. На плечах чоловіка можна було зауважити офіцерські еполети. Марія присіла перед епітафією.

-- Гєоргій Яшин і Вєра Островська, -- прочитала вголос. – Чому в них різні фамілії, якщо вони були одружені?

-- Не були, -- відповів коротко Пренглер.

-- І їх поховали в одній могилі?!

-- Мабуть, що ні, це символічна могила. Хоча…

-- Розкажіть, що трапилося, -- попросив Корнт, який долучився до їхнього товариства. Він зняв елегантні рукавички з телячої шкіри, задумливо доторкнувся до плити.

-- Розповідати майже нічого, -- Пренглер знизав плечима. – Їй було вісімнадцять, йому двадцять один рік, познайомилися, закохалися, однак не могли одружитися.

-- Чому? – Марія поправила капелюшок, відкинула з чола пасмо темного волосся.

-- Класова різниця? Але це двадцяте століття. Вони померли в 1906 році, -- додала, поглянувши на стертий дощами напис.

-- Обоє походили зі шляхти, однак… Він був всього лиш поручиком елітарного Кексгольмського піхотного полку, який тоді був дислокований у Варшаві, Вєра з огляду на родинні зв’язки, займала значно вище становище в світському товаристві.

-- Що трапилося? – Марія закусила губи.

-- Вони закінчили життя самогубством. Навіть не відомо, як саме, родичі Вєри були надто впливовими, щоб факти стали надбанням громадськості. Подейкували про отруту, інші казали, що юнак подарував коханій смерть, взяв гріх на себе… В прощальному листі Вєра попросила, щоб хоч після смерті вони спочивали разом. З багатьох причин виконати це прохання було… важко. Чужих людей не ховають у спільних могилах, до того ж самовбивць на освяченій землі… Зрештою, було знайдено компроміс, родичі Вєри могли дійсно багато. Вони поставили цю могилу. Ходять чутки, що…

-- Так? – підвів брови Корнт.

-- Нібито родичів Вєри мучили докори сумління, тож вони поховали тут обидвох. Вночі, нишком. Але це тільки чутки. З очевидних причин, цього ніхто не перевіряв. Набагато ймовірніше, що вони спочивають окремо на різних кладовищах.

-- Хто Ви за фахом? – раптом запитала дівчина. – Звідки Ви стільки знаєте про це місце?

-- Маріє… -- жахнувся старший пан.

-- Нічого не трапилося, -- засміявся Пренглер. – Я архітектор. Тому й знаю варшавські кладовища. Сепулькральна архітектура – теж архітектура.

-- Гм… -- дівчина була спантеличеною. – Сепулькральна?

-- Могильна, --