S Batura - Квася і Миколик, S Batura

— Якщо так станеться, — виструнчилася жінка, — значить, доля того вимагає. А я — її слухняна провідниця.

Голодний бичок поряд показово ковтнув слину і поліз у сумку за цукеркою, котру вже з’їла дружина.

— Тут десь, десь… — зашурхотів він рукою серед різної всячини.

Але осудливий погляд змусив чоловіка передумати й схопитися за буклет з туристичного бюро.

— Ні-ні, я маю схуднути, — опанував себе Микола. — Жодних цукерок. Скоро буду парубком на всі Пахучі Кульбаби й не тільки. Може, навіть до кінця нашого весільного турне.

Чоловік ткнувся носом у буклет і почав читати:

— Му, му… — наче корова, замукав бичок.

— «Містеріус тен», — роздратовано виправила дружина і додала: — Хіба ти не пам’ятаєш? Нам разів десять та дівчина з туристичної агенції за полем товкмачила: «Містеріус тен, Містеріус тен». Мовляв, такого ви більше ніде у світі не побачите — неперевершена весільна подорож з гострими відчуттями.

— Якщо чесно, то я хотів на море, — ще колупав носом брошуру Микола. — І ти ж ніби не була проти.

Він поглянув на свою обраницю, котра негайно подумала:

«Звісно, але шанси, що ти втопишся, значно менші, ніж загубишся в лабіринті, згинеш від грому, задихнешся в обіймах покійниці чи до смерті налякаєшся привидів або ікластих вампірів».

— Миколику, — раптом спокусливо посміхнулася жінка, — нащо мені те море? От «Містеріус тен» — саме те: переночуємо у старезному замку, погуляємо на природі, об’їдемо пів країни. Коли я востаннє за полем була? Тим більше з таким пупсиком, як ти.

Хитрунка ткнула пальцем у зморшкуватий лоб голодного бичка і той на мить забувся про їдло.

— Ух, ти ж моя Квасуле, — сказав він.

І, як на зло, згадав про квас, котрого б випив кухлів зо три.

Тим часом молодий гід біля водія автобуса схопив мікрофон і голосно прокашлявся. Тільки зараз туристи на м’яких сидіннях поворушилися та витріщили заспані беньки на охайного хлопчину років двадцяти.

— Шановні пасажири! — посміхнувся гід. — Ми наближаємося до славетного замку в селі Підгірці. Сьогодні на вас чекає невеличка прогулянка територією, відвідаєте кілька магазинчиків. Повечеряєте і заночуєте в королівських палатах, відчуєте атмосферу часів Вацлава Жевуського.

— І це все? Нудьга! А Марія буде? Нам обіцяли покійну дружину того Вацлава.

— Так! Так, Марія! — підтримала невдоволений гомін дружина захопленого думками про вечерю Миколи.

І знову уявила собі, як він задихається в обіймах синього привида.

— Буде вам привид, не хвилюйтеся, — негайно збрехав молодий чоловік з мікрофоном. — І Франкенштейн у Тараканівському форті, а далі — Громовище на галявині, Лиса гора, Кам’яна могила, психіатрична лікарня, кладовище з вампірами, примари та ще Луцький замок. Пів країни треба об’їхати. Повірте, я вам гарантую гострі відчуття.

«Сподіваюся, до Луцька нам вже пертися не доведеться», — не припинила мріяти хитрунка й уявляти, як очолить сільський бізнес покійного чоловіка, котрий з якогось дива проковтнув язика.

— А дискотека буде? Танці? І красуні? — тим часом вигукнула молодь.

— Ну…

Гід трохи зам’явся.

— Гоцанок я вам не обіцяю. А от пізня вечеря з келихом вина — це обов’язково. До речі, — пожвавішав молодий чоловік, — вона відбудеться у лицарській залі. Це на третьому поверсі, там полюбляли проводити час королі.

— Я жерти хочу, — прошепотів Микола і жалібним поглядом зиркнув на дружину.

— Ні, мій пиріжечок, — захитала головою захоплена метою жінка. — Жодної вечері, тим паче вина. Ти ж не хочеш захмеліти й ненароком розчавити мене? А от зустріч з Марією, будь ласка. Не даремно ж ми сюди приїхали. Якщо, звісно, не боїшся.

— Про що ти, Квасю? — закліпав очима бичок. — Я у примар не вірю. Та як прийдуть, з голодухи їх усіх проковтну.

За вікнами автобуса з’явився Підгорецький замок, що, ніби й сам привид, замиготів потемнілим від часу фасадом.

— Погляньте! Погляньте, це він, — притулилися до вікон пасажири.

— Такий здоровецький! — замилувався хтось бастіонним контуром масивної архітектури, що трьома поверхами з вікнами у стилі бароко височіла над прогулянковими терасами.

«Вечеряють…», — проковтнувши слину подумав Микола.

І жадібним поглядом охопив ті самі тераси, де за столами засідали гості, а скрипалі розважали їх мелодійною грою.

Підгірці вже тонули у сутінках молодого вечора, тому смолоскипи на відкритих майданчиках де-не-де почали загорятися.

— Краса! — сказав хтось голосно в автобусі.

— Справді, як у минулому. Тож не збрехали, відчуємо атмосферу часів Вацлава Жевуського. Може, й Марію побачимо, — обмінялися думками пасажири, готуючись до виходу і «штурму» відомої на всю країну цікавинки.

— Квасю…

Не полишав голодний бичок свердлити очима людей, які з тарілками бігали довкола шведського столу і чавкали їжею на всі роти.