Ніка Цвітан - Давнє прокляття, Ніка Цвітан

 

«10.08.1895.

У великій вітальні за довгим обіднім столом, на якому були вино, хліб, смажені карасі  та печеня з індика, сидів сивочолий поміщик Весло Макар Корнійович, а поряд – його тридцятилітній син Тимофій. Біля вхідних дверей стояла сивокоса жінка в чорній хустині. За руку вона тримала дівчину років шістнадцять.

 

Пане, ваш син примусив мою онуку до близькості, і тепер вона носить під серцем дитя, - суворо кинула у вічі стара. Та як ти смієш! Хто ти, а хто я! – пророкотав старший поміщик. – Ще кожна гуляща дівка буде мого сина звинувачувати! В нього сім’я! Не по правді чиниш, пане, - продовжувала жінка. Геть звідси! А то батогів всиплять обом!

Стара жінка підіймає руки догори, в чорних очах спалахують блискавки.

Проклинаю всіх твоїх нащадків чоловічої статі! Вони вмиратимуть в такому віці, як зараз твоєму синові! А доньки, щоб щастя сімейного не мали! – З цими словами стара повертається і виходить разом з онукою.

Поміщик з сином сидять наче пришиблені…»

Софія струшує головою, оглядається. Це що розіграш? Прихована камера? Онлайн-трансляція? Нікого не видно. Невже видіння? Чому їй відкрилось?

Жінка обходить руїни і бачить перед собою кам’яні надгробки. Могили вітають смутком полину, подекуди видно сліди якихось парнокопитних. Підходить до крайньої могили і знову переміщення в часі…

 «7.07.1930.

… На лавці біля могили молода білявка, років двадцяти п’яти. Біля неї сивий старець-мольфар в потертій одежині, в брилі. Тримає жінку за руку.

Допоможіть, благаю. Мій чоловік, батько мого чоловіка, його брати і племінники – всі помирали одразу після того, як їм виповнювалось тридцять. У мене двоє синів, врятуйте їх. – По щоках жінки текли сльози. Це не в моїх силах. Зняти це прокляття можна лише двома способами. Я на все згодна! Це могла б зробити та, хто наклав його. Але її вже немає в живих. Що? Так. Вона в гніві наклала прокляття. А її онука теж носила нащадка вашого свекра. І він теж помер у тридцятирічному віці. Після нього залишилось двоє синів. Їх теж чекає така ж участь. Стара знахарка не пережила смерті правнука. А другий спосіб? – в очах жінки світилась надія. Якщо у нащадка чоловічої статі першою народиться дівчинка. Вона має здійснити обряд. Скласти хмиз посеред вітальні, де звучало прокляття, взяти кресало з вашого будинку і запалити багаття. Щойно полум’я підійметься в її зріст – прокляття зникне. У нас всіх народжувалися лише хлопчики, - білявка у відчаї заломила руки. Ні. Ця дівчинка має бути нащадком позашлюбного сина вашого свекра. В її венах має текти кров вашого свекра і знахарки, яка прокляла. І виконати обряд вона зможе після того як їй виповниться тридцять. Тоді і сила та знання покійної знахарки увійдуть в цю дівчинку. Де їх шукати? Може там народилась дівчинка? Онука тої старої вийшла заміж за сина старого мельника, що на іншому кінці села. Він її вагітною від вашого свекра взяв. Зараз вони там не живуть. А де ж вони? Не знаю. Але десь недалеко. Тут її місце сили. Кресало закопайте в крайню могилу. Навіщо? Щоб коли прийде час, його знайшла та, хто зможе зняти прокляття, – старий мольфар дивився наче крізь білявку. – Через два покоління, - додав тихо, але жінка його вже не чула за голосними риданнями…»

Софія збігла вниз до друзів і розповіла про закинуті могили в зарослях. Вирішили зробити добру справу. Звернулись до голови села.

Небайдужі жителі допомогли перенести останки на сільське кладовище, перенесли і плити на них, впорядкували.

Софія висадила на тих могилах фіалки – свої улюблені квіти. Такі ж квіти росли і на могилах її рідних.

Розказала бабусі, адже і в їх родині, її дідусь по батькові та її батько померли тридцятирічними. І бабуся повідала їй, що це вона і є нащадком позашлюбної дитини поміщика.

Ми з твоєю мамою дуже хвилюємося за Антона та Ярослава. По церквах ходили, по знахарках. Ніхто нічого втішного сказав, - бабуся витирала хустинкою сльози Мені чому не сказали?- в погляді молодої жінки лягла образа. Ще не час був. Досить, що ми з твоєю мамою хвилювалися, бабуся винувато дивилась в очі. - Воно й на тебе вплинуло. Негідний чоловік для доньок і смерть для синів.

Коли розкопували могили, то знайшли загорнене кресало, його Софія забрала собі. Вона має це зробити – зняти прокляття з їхнього роду, відвести його від Антона, Ярослава та інших чоловіків, які прийдуть на землю в їхньому роду.

Наступного дня Софія піднялась на пагорб, назбирала хмизу і склала посеред колишньої кімнати багаття. Довго намагалася добути вогонь, а потім зачаровано дивилась на багаття. Несподівано її немов гарячою хвилею вдарило, відчула приплив сил і побачила напівпрозору постать своєї прапрабабусі, але страху не відчувала.

Пробач, - долинуло шелестом від неї. – Це я винна, що твоє сімейне життя не склалося, а хлопці помирали. Пробачте мені всі, якщо зможете. Живіть довго. За них, померлих живіть... Стій! Зупинись! Ти не винна, так вже сталось. Я від імені всіх твоїх нащадків пробачаю тобі! – Софія не впізнавала свого голосу. Силу в цілительстві будеш мати велику, всі трави тобі відкриються, багато подій зможеш передбачити, але не зізнавайся, що вмієш це і  звідки воно – не зрозуміють, в темних справах звинувачувати будуть, відьмою наречуть. – прозора постать хитнулась.- Допомагай під маскою офіційної медицини. А якщо я щось не зрозумію, як чинити? – потягнулась Софія за нею. Приходь сюди і нічого не бійся. Подумки зі мною спілкуватися будеш. – видихнула й почала віддалятися.

Примара зникла. Софії стало легко, спокійно. Оглянулась.