Анна Харламова - Джекпот, Анна Харламова

                               
«...будь-яка людина зможе зрозуміти,
                                        
що саме він шукав, лише тоді,
                                                 
коли це знайде».

                                                       
Кіра Касс
«Спадкоємиця».

   Холод просто дикий. Руки, немов колоди, а ноги то взагалі здавалося приросли до того місця, де стояли. Дивлячись на новорічну ялинку, Вікторія все гадала, - коли у її життя прийде справжнє свято… У дитинстві, вона завжди чекала Нового року, - тато та мама завжди робили це свято незабутнім, веселим та з безліччю цікавих подарунків. Їхній будинок завжди був сповненим тепла та затишку. Від тоді, як вона вирішила поїхати навчатись на перекладача, - все пішло шкереберть. В перший день у Києві її обікрали, потім ночівля на вокзалі;… потім знайомство з хамовитими людьми, які обізвали її жебрачкою… Коротше доросле життя, - виявилося зовсім не варенням на смачному хлібові. Проте, - це ще було два роки тому, тож міркувати про те, що так і не здійснилося, було дурістю.
   Повернувшись майже одразу додому, вона, все ж таки, вирішила знайти роботу і житло, за яке б могла сама платити. Скільки робіт вона змінила за цей час… не злічити,… але це краще аніж бути у великому місті самій. Батьки сварили її,… благали,… і все таки інше, - тільки, щоб вона повернулась додому. Але, вона – вирішила, що треба будувати та створювати своє власне гніздечко… Чи вдалося – поки, що не дуже… Проте, вчора – вона отримала роботу у кіоску з кавою та різдвяними смаколиками, і це вже неабиякий успіх. Тож, - вище ніс,… якщо звичайно крижинку можна підняти, ще вище…
   Стоячи тут, майже четверту годинну, вона спостерігала за людьми. Веселі друзі; парочки, які зігрівали одне одного в обіймах; дітлахи, які прийшли разом з батьками на ялинку і трійка хлопців, які ходили у темному провулку, - когось шукаючи.
   Ще годинку постояти… і додому…
   Продовжуючи спостерігати за новою парочкою літнього віку, вона усміхнулась і поринула у мрії… Мрії під назвою кохання… Такого кохання, яке показують у кіно… або читають у книгах…
   Вікторія широко усміхалась, попри те, що її обіймав холод тітоньки Зими.

   Лев, Ігор та Дмитро вже дві години кружляли в темному провулку, а знайти ту, на яку буде поставлено дім та авто, - ніяк не можна було знайти. Лев все ніяк не міг обрати… Він нібито знущався над бідним Дмитром, який і так нервував, хоча йому не притаманно таке надмірне хвилювання… Але ж ситуація теж незвична… він вляпався в парі,… і на кон поставлена його улюблена тачка… тож… мандраж – це нормально… Дмитро майже відчував адреналін на смак… Дивно… з ним такого ще не було.
   Лев задивився у бік кіоску, у якому тупцювала дівчина. Він не бачив, як вона виглядала, але він міг тільки уявити, яка вона… Звичайна… сіра мишка,… яка хоче у чоловіки, не бідняка, як сама, а більш заможного… Тож, такого, як Дмитро зараз – вона не захоче.
   — Уперед! Я знайшов ціль. Он та дівчина. — Лев показав пальцем у бік кіоску.
   — Та, що у кіоску? — Поцікавився Ігор.
   — Ага. — Усміхнувся Лев.
   — Я її навіть роздивитися не можу, а ти мені кажеш, що це моя ціль?! — Розсерджено гримнув Дмитро.
   Лев міг лише шкіритись і хитати головою.
   Дмитро подивився далеко у небо… воно було все у дивовижних зірках…
   Ну, що – уперед! Небеса – допоможіть!
   Дмитро відступив від друзів, вилаявся та почимчикував до лавки біля кіоску. Їхній план був не «ах ті», - все ж таки Лев вигадував, але треба було виконувати усі домовленості та узгодження. Тож, - опинившись біля лавки, Дмитро присів на неї, а потім узагалі впав на неї, роблячи вигляд, що йому погано.
   Видно він поганенький актор, бо дівчина була зайнята бозна чим, але не ним.
   Ну добре… переходимо, до гри – «Оскар буде мій!»…
   Застогнавши, він хитнув рукою і та впала, торкаючись пальцями холодного снігу…
   Початок не дуже… Дівчинко, на тебе поставлено занадто багато… Нумо!... Підходь…
   Він почув шурхіт, а потім милий та стривожений голосок дівчини:
   — Що з Вами? Вам погано? — Вікторія нахилившись до незнайомця, обережно торкнулася його плеча. — У Вас щось болить?
   Дмитро підняв голову і зустрівся з дивовижними сірими очима, які наче дивилися у душу. Такі глибокі та сумні… і водночас чисті, немов перший сніг…
   — Е-е-е… — Він знову театрально застогнав і прошепотів: — Пити…
   — Зараз, за-ра-з-з… — Вона блискавично опинилася біля кіоску, і налила склянку гарячого чаю. Повернувшись до «знайди», вона промовила: — Ось… візьміть… — Простягаючи йому стаканчик з чаєм, вона уся тремтіла.
   Роман ледь-ледь підвівся, і обпираючись об спинку лавки, подивився на дівчину. Сірі очі, немов п’ять копійок, червоний ніс та щічки і величезний помпон на рожевій шапці. А довкола губ пухнастий шарф, тож розгледіти хто йому дістався у вигляді «здобичі», - не вдалося.
   — Дякую. — Беручи з її рук, одягнених у рукавички без пальчиків, стаканчик, він важко та протяжно зітхнув.
   Він, майже, почув аплодисменти у себе за спиною Лева та Ігора.
   — Що з Вами? — Нерішуче запитала знову вона.
   — Мене обікрали та побили… — Голосом умираючого чоловіка, у якого тридцять сім і два, мовив він. — Я нещодавно у цьому місті…
   Вікторія притиснула долоні до ротика, і ахнувши у них, заклякла на місці. Дивлячись на те, з якою насолодою хлопець пив чай, вона забравши руки від обличчя, запитала:
   — Може, ще чаю?
   Дмитро високо підняв голову, і сумно усміхаючись, відповів:
   — Ні. Дякую, Ви і так… зробили ласку, що не кинули людину напризволяще.
   Дівчина придивилася, і побачила добрячий синець під оком у «знайди».
   — Ну, що Ви, таке говорите… Як можна?!... — Вона присіла поруч і запитала: — Можливо треба у лікарню… У вас величезний синець. Я його бачу навіть під ліхтарем, - уявляю, якщо це день.
   Дмитро зітхнув і сьорбнув чай.
   — Ні. У мене немає грошей для лікарні. Тай, що… вони зроблять?...
   — А де Ви, живете? — Поцікавилась вона, але у цей самий момент, до кіоску підійшли клієнти. — Вибачте, я зараз. — З цими словами, вона поспішила встати з лавки.
   Дмитро видихнув. Мозок працював зі швидкістю світла.
   От бовдури! Не вигадати, де саме він живе.
   Вікторія подивилася у його бік, і побачила, як бідолаха зітхає.
   Шкода, шкода бідну людину… Що ж робити?
   Клієнти пішли, і дівчина поспішила назад, до «знайди».
   — Кх-кх-кх… Вибачте… — Дмитро прокашлявся, роблячи вигляд, що йому геть погано, і він ще трохи, і захворіє.
   — Ну, що Ви… Скажіть, де Ви живете і я викличу Вам таксі. — Вона поспішила додати: — Я розплачуся за нього, не хвилюйтеся.
   — Мені немає де жити… Я жив на вокзалі кілька днів,… а потім знайшов роботу двірником. Отримав декілька гривень… і от не встиг їх потримати в руках, як обібрали… та побили… — Він ледь підвівся, обпираючись на лавку. — Не хвилюйтеся, все буде добре. Я вокзал, - добре знаю… Тож…
   Чуючи його слова, очі Вікторії наповнилися сльозами, а коли він знову впав на лавку, її серце взагалі не витримало і вона промовила:
   — Переночуєте у мене.
   Вікторія сама не розуміла, як це вирвалося з її вуст, але, як то кажуть «слово не горобець»…
   — Ні. Як можна?! — Дмитро дійсно не розумів, як дівчина, яка його не знає – запропонувала йому піти до неї.
   Її доброта межує з дурістю…
   — На вокзал, я Вам не дам поїхати і там бідкатися. — Вікторія швиденько підбігла до кіоску, та зачинивши його, набрала номер таксі. Звичайно для неї це дорого, але, як вона потягне бідолаху у міський транспорт. Ніяк. — Зараз приїде таксі.
   Він дивився широко, розплющивши очі, на дівчину, яка геть втратила контроль самозбереження.
   Невже, ще зосталися такі люди, як вона?... Видно, що так.
  — Я обіцяю, що завтра – Ви мене позбудетеся. Як тільки прийде ранок. Обіцяю. — Поспішивши зіграти свою бездоганну роль, він не забував при цьому, ще й кашляти.
   — Все. Все… годі. — Вікторія простягнула руку, щоб допомогти йому встати.
   Він не вагаючись, прийняв допомогу.
   — Як звати мою рятівницю? — Поцікавився він.
   — Вікторія. — Усміхнувшись у шарфик, назвалася вона.
   — Гарне ім’я. — Чесно мовив він. — А мене звати Дмитро.
   — Дуже приємно, Дмитро. — Вона потиснула йому руку, і додала: — Ну, що пішли… На нас мабуть вже чекає таксі.
   — Так, так… звичайно. — Він відпустив її долоню, і відповів на її слова: — І мені надзвичайно приємно з Вами познайомитися, Вікторіє.