Сергій Карюк - Кременецький звір

адже грудей у нещасного просто не було. Замість них — величезна вирва та криваве місиво із залишків кунтуша, шкіри, плоті та кісток. Чоловік, швидко озирнувшись, наблизився до мерця. Припав на одне коліно, пальцем торкнувся ще теплого тіла й лише тоді угледів ланцюг невеликих слідів, що тягнувся від убитого в чагарник.

Несподівано щось гучно гримнуло, а тоді зі страхітливим «фр-р-р-р» пролетіло повз його вухо. Очі заляпало чимось і лише відчувши на губах присмак заліза, Голота зрозумів, що то кров. Кінь, який стояв за спиною подорожнього, несамовито заіржав і впав набік, інший схарапуджено рвонувся. Жебрак не став чекати другого пострілу, а схопившись на ноги, швидко, як міг, побіг до краю лісу. І вчасно, бо на галявину висипали жовніри, і деякі з них уже були готові стріляти.

«Думаю, пояснювати їм щось уже недоречно, бо пояснення ті їм будуть до одного місця. Жовніри привчені не питати, а вбивати», — роїлося в голові втікача, поки серце його стрибало незгірш, як у переляканого мисливцями зайця.

Голота втягнув голову в плечі, розуміючи, що зараз буде пекло, і рвонув ще швидше, хутко перебираючи босими ногами. Лише встиг заховатися поміж дерев, і тієї ж миті рясно заляскотіли постріли з рушниць, важкі свинцеві кулі задзижчали, а тоді почали збивати листя та трощити стовбури дубів та буків навколо.

Жебрак летів, не оглядаючись. За кілька сажнів земля різко йшла вниз, і він пірнув у яр, як божевільний плавець у морську безодню. Несамовитим м’ячем котився до самого долу, а тоді гепнувся об корінь спиною й дзиґою закрутився по землі від болю. Присів, зашарудів руками у листі, знайшов свою палицю, що була нічим іншим як шаблею у дерев’яних піхвах. Тримаючись за поперек рукою, прудко пошкандибав далі від погоні, що тупотіла десь далеко позаду, нагадуючи про себе глухим бабаханням. Постріли лунко били по вухах і розходилися темним лісом, відбиваючись об згорблені пасма старих гір, але втікач уже не зважав. Закусивши губу, петляв між деревами, щосекунди очікуючи, що випущена з рушниці маленька свинцева кулька кліщем увіп’ється між лопаток.

Нарешті він упав на землю — донизу обличчям. Листя моментально набилося до рота, він не зважав і лише харчав. Півгодини несамовитого бігу горами далося взнаки. Скажено калатало серце, чоловік задихався і хапав повітря, широко роззявивши рота. Легені от-от мали розірватися, перед очима розпливалися різнобарвні кола, й утікач —  не в змозі заспокоїти дихання — лише вирячував очі.

«Дурень. Ти просто дурень, Голото, — пошепки бурмотів він до себе. — Скільки разів говорилося. Почув крик — проходь повз, прохання про допомогу — біжи, побачив благородну дівицю в біді — навіть голову туди не повертай, тікай, наче за тобою женуться чорти! Вітоло-анатом, розрізаючи тіло чергового повішеного, казав, що моя надмірна цікавість врешті приведе мене до його анатомічного театру в Аркіджинназіо[1]. Цього разу старе болонське буркотло, що врешті допилося до смерті, ледь не вгадало. Ні! Навіть перебільшило мою значимість, бо я оце мало не здох у глухому лісі у краю, про який Вітоло й не чув», — чолов’яга, що називав себе Голотою, ще раз глибоко, з клекотом у грудях, зітхнув, притискаючи до себе свою карабелу.

Несподівано втікач замовк, затиснувши рота руками, і прислухався. Тепер Голота готовий був дати руку на відсіч — у чагарях хтось був. У розпачі він замружив очі, адже не очікував, що погоня буде аж настільки настирливою й так довго йтиме його слідом.

«Мабуть, у тих жовнірів був якийсь місцевий єгер. Якийсь зарослий по самі вуха волоссям телепень-лісовик, що може знайти в лісі білку, пробуючи на зуб її лайно. Холера!» — Голота подумки вилаявся і знову заплющив очі. Тепер слабка надія була лише на те, що слідопит ризикнув гнатися за ним самотужки.

«Хай там як, дам раду і трьом. А що ж залишається робити?», — Голота знову до болю вкусив себе за кулак, згадуючи свою дурну голову і цікавість.

Він повільно витяг карабелу, що тихенько дзенькнула, поклав її біля себе. Коли ж почув шарудіння, перехрестився, стиснув руків’я шаблі і з криком вискочив зі свого сховку. І мало не перечепився через величезного сікача, що саме стояв біля кремезного дуба, готуючись розпочати свій підвечірок свіжими жолудями. Крик завмер у Голоти в горлянці. Кабан також отетерів від несподіванки, і недожований жолудь випав у нього з рота. Але розгубився ікластий лише на єдину секунду, а тоді нахилив голову і помчав на Голоту, що перелякано дивився на здоровенну, небезпечну, як смерть, свиню. До тями він прийшов лише останньої миті, підстрибнув і мавпою злетів на дуба, обдираючи собі руки й обличчя об сухі галузки.

Кабан, що лише розрізав повітря страхітливими іклами, явно здивувався такій спритності. Тварюка підбігла до дерева, де висів Голота, кілька разів войовничо вгатила своїми ножаками-зубами в стовбур і подивилася нагору. Жертва висіла на дереві, обхопивши його руками й ногами, і заплющивши очі, віддалася на милість долі. Дивно, та фортуна, яка весь день була немилосердною до Голоти і хіба що не била його носаками, врешті усміхнулась. Кабан був голодний і нетерплячий, тож мстився за пережиту секунду страху лише з кільканадцять хвилин. Якийсь час велетенська свиня ходила навколо дерева, рила канави, глухо й загрозливо рохкала, та коли побачила, що боягузько і не думає злазити і підставляти пузо під її ікла, втратила запал. Кілька разів хрокнувши на прощання, кабан презирливо глипнув на свого супротивника, й гордо задравши п’ятака, пішов геть. Ще за хвилин двадцять Голота обережно оглянув усе внизу й лише тоді зліз, сторожко озираючись, готовий будь-якої миті знову вистрибнути на гілку. На землі він повторив уже звичну процедуру: пошарудів листям, знайшов шаблю, яку кинув під час свого відчайдушного стрибка, а тоді, тихенько ступаючи, пішов із галявини.

Якийсь час Голота пробирався густим чагарником, коли знову прислухався до підозрілого шуму позаду й розпачливо скривив губи.

«Усе-таки вирішив дістати мене, от чортове творіння! — перелякано думав він. — А може, це таке покарання Боже, бо колись я на полюванні підстрелив одного кабана? І тепер мене переслідує його онук-людожер, одержимий кровною помстою, немов скажений корсиканець?» — Голота вже не стримував свою уяву, за яку ще у своїй болонській alma mater отримав промовисте прізвисько «Брехунець».

Хай там як, та знову зустрічатися з ікланем він не мав жодного бажання. Пришвидшив крок, щоразу оглядаючись, і гарячково шукав очима підходящу гілку, на яку можна було б знову залізти. Нарешті голосний