Еміліос Солому - Щоденник однієї зради, Еміліос Солому

коли він виказував стільки ніжності. І раптом, наче усвідомивши це, він відсмикує руку. Насуплює брови. Підходить до кімнати, але пахощі вже лишилися на його пальцях, мов провина, злочин, який не анулюється за строком давності.

— Це моя гордість, — каже господиня про троянди, і ось між двома незнайомими людьми вже ледь не зав’язується розмова на таку ніжну тему: про квіти, можливо, і про птахів, про природу, зірки, як є настрій, ніколи не кажи ніколи. Та схоже на те, що ця спроба поговорити приречена, чужинець щось буркає собі під ніс, замикається в собі, невдалий момент, ні.

Кімната досить симпатична, нічого особливого, звісно, як і в усіх кімнатах, що винаймаються на островах. Ліжко, стіл, два стільці, усе пофарбоване в блакитні кольори Егейського моря. Та на балкончику його чекає справжнє диво. Він міг би стати романтичним раєм для закоханих парочок. Виноградна лоза з недозрілими гронами, побілені кам’яні виступи для сидіння під стіною, а замість столу цільний шмат сланцю, зіпертий на широкий глиняний глек. По краях герань і пеларгонія в горщиках на жардин’єрках, червоні, рожеві, білі квіти — буяння всіх кольорів. Звідси можна насолоджуватися видом на поселення й порт, аж доки зором не загубишся у відкритому морі. Безкрая синь, білі буруни, скелі та вітер. І він знову віддаляється, його погляд, скерований у далечінь обрію, заглиблюється в безодні власної душі, линучи до іншого життя, далекого й минулого. Отут починається людина, отут вона й закінчується. Море, оце море, море.

— Ви вже бували на острові? — неочікуване питання господині повертає його на землю. Лише зараз він усвідомив, що забув про неї, а вона ж стоїть поруч. Неймовірно, скільки може виринути з пам’яті в проміжку між запитанням і відповіддю. Усе промайнуло перед його очима, усе життя стислося до сліпучої цятки, яка спалахнула й миттєво згасла.

— Так, багато років тому.

— Тож околицю знаєте?

— Авжеж! — різко до неї, а очі дивляться в інший бік зі сподіванням, що неприємній розмові настане край.

— Тоді не буду заважати. Вам треба перепочити з дороги. Гарного відпочинку!

— Дякую! — у відповідь з якимось полегшенням. Якраз вчасно, міг би додати, але не сказав нічого.

— Я живу навпроти. Якщо щось знадобиться, кличте, не соромтеся! — підбадьорливо додала вона. А що ще казати власниці пансіону незнайомому чоловікові, який не в настрої і чиє ім’я навіть не запам’ятала? Банальності, як і годиться за таких обставин. Ні більше, ні менше.

Зараз він відчув утому. Єдине бажання — впасти на ліжко й провалитися в сон, цього близнюка смерті, утім, він зголоднів. Друга тілесна потреба перемагає першу. Та й як можна заснути на голодний шлунок? Він знову спускається в порт. Проходячи лабіринтом вузьких хідників повз відчинені вікна, суміш ароматів — печеня, тушковане м’ясо, риба, овочі — б’ють йому в ніс, змушують скрутитися шлунок, нагадуючи про хронічну виразку. Обходить кав’ярню й виходить до моря. Прямує до кінця порту на схід, узявши курс на Пальмове узбережжя. Зупиняється біля старої двоповерхової садиби, з тих старовинних аристократичних маєтків, які розкидані по всьому Середземномор’ю. Фарба на дверях вицвіла, дерево струхлявіло. Побиті шибки в рамах верхнього поверху схожі на роззявлені роти, у яких бракує багатьох зубів. На дорозі лежить відлущена побілка стін, липне до його ніг. Усе свідчить про тривале запустіння. Жодного натяку на присутність людини. Але чому б не спробувати? Що втрачати? Він береться за демонічну фігурку на дверному кільці й стукає — раз, два, три; так-так-так. Нічого, ніхто не відчиняє. Повертається й налаштовується вже йти геть, коли на вулицю вискакує якась бабця. Її хирляве тільце бовтається в широкій спідниці, а з-під хустки вибивається сиве волосся.

— Когось шукаєте?

— Ем... кира Анестиса, власника таверни. — Виглядає спантеличеним.

— Кого? Він уже десять років як віддав Богові душу. Торік і дружина його померла. В Атенах, у дочки. А що вам від нього треба?

— Та взагалі нічого, — відповідає й пришвидшує крок. Не має настрою теревенити. Налягає на ноги, як побитий пес.

Кир Анестис... Отут, на першому поверсі була його таверна. Три літа промайнули в ній. Кожна страва —гастрономічна подорож у вже забуті секрети острівної кухні. Навпроти, на пагорбі, буквально за два кроки була його комора, у якій колись зберігали збіжжя, а потім перетворили на кількаденний, досить пристойний, прихисток для студентів. Ззовні поставили похідний душ. Рушає туди. Завмирає на місці, бо там, де колись була комора, зараз лише її руїни. Цегла впереміш з балками. Руїни, усе — самі руїни. А за ним, там, де були грядки кира Анестиса, його кабачки, його баклажани, його помідори, — усе поросло травою, потонуло в кущах і колючих реп’яхах. Розвер­тається.

Заходить у першу ж таверну, яка трапилася біля моря. Відмовляється від традиційних грецьких страв, які пропонує офіціант, відчуває огиду до його улесливості, усіх цих вишколених дякую та звісно, пане. Якщо б він мріяв про субординацію, пішов би до війська. Замовляє щось перекусити нашвидку: козячий сир, картоплю, салат зі щириці. Розраховується й іде. Вертається до «Вітряка» так, наче його хтось переслідує. Острів’яни невідступно стежать за ним увесь час, поки він у своїй лляній сорочці вештається вулицями, сидить у таверні, дивиться довкола, мов ошелешений. Цілком зрозуміло, що б він не робив, його голова зайнята іншим. Навіть коли він зникає з поля їхнього зору, у них виникає відчуття, що він отам, бреде провулком, їм здається, що вони бачать, як вітер напинає біле лляне полотно й у ньому метляється його фігура.

2

Причиняє за собою двері. Весь світ лишився ззовні. Людські голоси, сюрчання цикад, крики чайок зникають. Світло, таке пряме й безжальне, б’ється в зовнішні стіни, повзе по гіпсових прикрасах, черепиці, вишукуючи тріщини, пустоти, щоб залізти в кімнату. У нього з’являється враження, що він чує його приглушене бурмотіння, схоже на звук хвиль, які лижуть край землі. Провалюється в мовчанку своєї самотності, наче занурюється в небуття. Зі звуків — лише шашіль, що методично точить стіну, та вітер, який свистить у віконницях. Лягає вдягненим на ліжко. Валіза лежить посеред кімнати нерозібрана, там, де він її кинув. Зазвичай розпорядок дня для нього є річчю імперативною. Цьому його навчила археологія: ведення щоденника, класифікування, типологізація. Будь-яке відхилення ламає весь лад, позначається на його фізіології серцевою аритмією з симптомами задишки.

За мить він зіслизає в сон, наче провалюється все глибше в клуби хмар і пуху. Летить сторч у провалля, тіло стає все невагомішим, аж