Марса Чаунік - Випадкова зустріч (плането, я тут!), Марса Чаунік

— Іноді здається, що ми зустрічаємо важливих людей у ​​потрібний момент, — тихо протягнув незнайомець, ніби говорив сам до себе. — Але потім виявляється, що цей момент лише привид, і він так само швидко зникає.

Я збентежено дивилась на нього, відчуваючи дивний сум у його словах, та водночас якусь спокійну впевненість, що все буде добре. 

— Так, ми зустрічаємось і розходимось, — стиснула руки, намагаючись приховати легке тремтіння через ті спогади, які нахлинули так несподівано. — Іноді навіть не знаємо, що то була важлива зустріч, поки не буде надто пізно…

Ми ще довго сиділи мовчки, вдивляючись в темряву за вікном, яка, здавалось, віддзеркалювала наші думки. Я зрозуміла: ще до відправлення поїзда мій попутник не просто так блукав поглядом по метушливому перону. Він когось виглядав, але вона не прийшла! Про що мій сусід по купе зізнався в  подальшій розповіді.

Поїзд впевнено стрімко мчав вперед, не залишаючи місця для сумнівів, що ми наближаємося до цілі. Лише для спогадів. Я теж наважилася на сповідь. Це, виявляється, так просто, коли ти певна, що зустріч випадкова та скороминуща.

Ніч поволі добігала кінця, а разом із нею підійшла до завершення й наша неочікувана відверта розмова. Коли перші відблиски ранку торкнулись облич, поїзд почав сповільнюватися.

— Ми прибули, — тихо промовила я, спостерігаючи за пейзажами, що невблаганно зникали за вікном. Вокзал стрімко насувався своєю величчю, а ранкова прохолода туманною димкою стелилась довкола.

— Мабуть, наша несподівана зустріч — одна з тих, що залишають слід, — відповів мій співрозмовник, підводячись, аби підготуватись до виходу. — А я так намагався викупити все купе, аби ніхто не докучав мені в дорозі. Та, можливо вперше в житті, у мене нічого не вийшло. Це було єдине, майже вільне купе — з одним придбаним квитком. Довелося змиритись. Тому на початку я поводився так непривітно. Перепрошую! Тепер Ви знаєте, що я все ще сподівався на те, що моя дівчина все-таки з'явиться, а тут Ви. Але вона вирішила по-іншому. Зараз розумію, що вона вже колишня…

Я несміло знизала плечима, не знаючи, що відповісти. Він іронічно посміхнувся. А вже за мить допоміг мені дістати валізу з-під сидіння, і ми непоспіхом вийшли з купе й спустилися на перон. Наші погляди зустрілися ще раз, та цього разу в них вже не було ні відчуження, ні прохолоди. Лише тепла вдячність за розмову, яка, можливо, більше не повториться.

Тільки тепер я усвідомила — ми навіть не познайомились, сподіваючись, що це випадкова зустріч, без продовження. Саме тому були такі щирі й відверті в наших сповідях про попередні невдачі в стосунках. У кожного в душі ще ятрив недавній біль. На прощання мій попутник простягнув мені руку:

— Знаю, це нічого не змінить, та все ж… Святослав!

— Єва! Мабуть, так і є, Святославе, — вторила я, відчуваючи, як серце на мить завмерло. І лише на секунду затримала свою руку в його долоні. 

— Бережи себе, Єво, — протягнув Святослав, півмісяцем  вигинаючи губи в щирій усмішці.

— І ти, — збентежено відповіла, підхоплюючи свою валізу. Рішуче розвернулась та направилася до виходу. А вже по ту сторону платформи все ж озирнулась. Святослава вже не було.

Вокзал переповнювали люди, що поспішали у справах. В момент прощання ми обоє знали, що зараз загубимося у цій вокзальній метушні назавжди, але наші шляхи від цього не змінилися. Ніхто не наважився! Мій попутник зник у натовпі, так само несподівано, як і з'явився у моєму житті. А я, щойно надіславши подрузі повідомлення, що вже на місці, теж поспішила на свій конкурс.

Переконана, що перш ніж остаточно загубитись серед потоку людей, Святослав ще деякий час нерухомо стояв, спостерігаючи, як я зникала у натовпі на пероні. Наші шляхи в той ранок розійшлися так само спонтанно, як і зійшлися. Та ми обоє відчули, що ця зустріч, хоч і коротка, все ж залишила слід в наших серцях, який ніколи не зітреться. 

Той день став для мене вирішальним. Однак, тоді я ще не думала про нього, як про щось таке, що змінить мою долю. А просто сприймала його, як частину мого життя, де зустрічі й розлуки переплітаються в один загальний сюжет.

Дорогою до центрального офісу, як не дивно, я думала не про конкурс та вдалий  захист проєкту. І зовсім не про роботу мрії. А про нічний поїзд і нашу випадкову зустріч зі Святославом. Про ту розмову-сповідь, яка точно залишиться зі мною назавжди. 

Роздумуючи, що, мабуть, у таких подорожах є щось особливе, таке, що дозволяє нам відкрити себе по-новому, я ще так багато не знала. Лиш мріяла: можливо, в іншій подорожі я знову зустріну його — загадкового незнайомця Святослава. Але навіть якщо ні, це нічого уже не змінить, бо тепло, яке йшло від нього й наша розмова в моїй душі не зникне. Життя буде йти далі, залишаючи за собою лише спогади та надії. А я продовжу свій шлях.

Однак доля вирішила по-іншому, влаштувавши мені несподіванку…  

Кінець